Розділ «Тиріон»

Пан Джораг насупився.

— Але якщо до тріархії повернеться Доніфос…

— Спершу туди повернеться Вогарро — володар мого серця, мертвий вже тридцять років.

Позаду них якийсь жегляр гучно заревів:

— Оце вони звуть пивом?! Трясця! Та мені мавпа кращого пива насцить!

— Тобі хоч які сцяки наливай — усе вижлуктиш, — відповів інший голос.

Тиріон крутнувся назад, без надії сподіваючись побачити Качура та Хальдона. Але побачив лише двох незнайомців… і карлика, що стояв за кілька кроків і уважно на нього витріщався. Чомусь його обличчя здалося Тиріонові знайомим.

Тим часом удовиця обережно ковтнула ще вина.

— Серед перших слонів були жінки, — мовила вона, — ті самі, які приборкали тигрів і скінчили старі війни. Тріанна поверталася до тріархії чотири рази. Але на жаль, те сталося вже триста років тому. Відтоді Волантис не мав жінки-тріарха, хоча чимало жінок мають право голосу. Звісно, то жінки чесних родів, що живуть у стародавніх палацах за Чорною Стіною, а не створіння мого штибу. Спершу Стара Кров дозволить голосувати своїм собакам та дітям, аби не відпущенцям. Ні, обрано буде Беліхо, а можливо, Аліоса… але в кожному разі буде війна. Принаймні є така думка.

— А яка ваша думка? — запитав пан Джораг.

«Добре, — подумки схвалив Тиріон. — Доречне запитання.»

— Я теж гадаю, що буде війна. Але не така, яку хочуть вони. — Стара нахилилася уперед, виблискуючи чорними очима. — Гадаю, червоний Ра-Гльор має в цьому місті більше вірян, ніж усі інші боги, разом узяті. Ви чули проповіді Бенерро?

— Минулого вечора.

— Бенерро вміє бачити прийдешній день у вогні, — мовила вдовиця. — Тріарх Малакво намагався винайняти «Золоту Дружину», ви не знали? Хотів вичистити червоний храм, а Бенерро покласти під меч. Але тигровим шкурам наказати цього не сміє — з них половина вклоняється Господові Світла. Ой, лихі часи настали у Старому Волантисі, навіть для старих удовиць у зморшках. Але не такі лихі й наполовину, як у Меєрині. Така моя думка. То скажіть мені, пане… навіщо вам до срібної королеви?

— Це мій клопіт. Я можу заплатити за перевіз, і непогано. Срібла в мене досить.

«Дурень, — подумав Тиріон. — Гроші їй ні до чого, їй потрібна повага. Ти чув хоч слово з того, що вона казала?» І знову зиркнув за плече. Карлик трохи наблизився до їхнього столу. А в руці начебто тримав ніж. Тиріонові стали дибки волосини на потилиці.

— Залиште срібло собі. Я маю золото. І зиркати на мене отак не треба, пане лицарю. Я надто стара, щоб мене лякала ваша скривлена мармиза. Бачу, ви бували в бувальцях. І меча при боці маєте довгого. Але тут моя влада, моє панство-господарство. Варто мені пальцем ворухнути — і вас повезуть до Меєрину прикутим до весла у череві галери.

Стара підняла нефритове віяло і розгорнула його. Негайно зашурхотіло листя, ліворуч від старої з’явився чоловік, що вислизнув із зарослої зеленню арки. Обличчя його було змережане рубцями, а в руці він тримав зброю — важкий короткий тесак.

— Напевне, хтось у цьому місті порадив вам шукати вдовицю-бережницю. Але чи попередив берегтися вдовиних синів? Якщо ні, то дарма. Втім, сьогодні такий чудовий ранок, і заради нього я спитаю ще раз. Навіщо ви прагнете дістатися Даянерис Таргарієн, яку півсвіту хоче бачити мертвою?

Обличчя Джорага Мормонта потемніло з люті, але він відповів: