Розділ «Тиріон»

— То що, тебе в мішок запхати, щоб ніхто не бачив? — Лицар торкнувся руків’я меча. — Якщо він захоче тебе забрати, хай спробує.

«Еге ж, хай спробує собі на лихо, — подумав Тиріон. — Як той карлик здолає цього здорованя? Його ж ледь від землі видно!»

Пан Джораг зайняв столик у тихому кутку і замовив наїдки та напої. Вони поснідали теплими м’якими коржами, рожевим кав’яром, ковбасами у меду та смаженими кониками, а запили гірко-солодким чорним пивом. Тиріон їв так, наче приїхав з голодного краю.

— А ти нівроку до їжі допався, — зауважив лицар.

— Я чув, у пеклі годують різною гидотою. То хоч зараз наїмся.

Тиріон зиркнув на двері, до яких щойно увійшов чоловік — високий та сутулий, з гострою бородою, пофарбованою ліловими плямами. «Мабуть, тирошійський купець.» Разом із ним увірвалися уривки галасу: плач мартинів, сміх жінок, голоси торговців рибою. Тиріонові мало не здалося, що він бачить Іліріо Мопатіса — але то лише один із невеличких білих слонів проминув передні двері заїзду.

Мормонт намазав на корж трохи кав’яру і вкусив шматочок.

— Ти когось чекаєш?

Тиріон знизав плечима.

— Ніколи не знаєш, кого вітром принесе. Мою єдину кохану, батьків привид… чи, приміром, пташку-качура. — Він кинув до рота коника і захрумтів ним. — Непогано. Як для комахи.

— Минулого вечора тут тільки й балачок було, що про Вестерос. Якийсь князьок-вигнанець винайняв «Золоту Дружину», щоб силоміць повернути собі втрачені землі. Половина капітанів у Волантисі наввипередки поспішає вгору річкою до Волон Терису — пропонувати йому свої кораблі.

Тиріон саме ковтав нового коника і мало ним не вдавився. «Він кепкує, абощо? Скільки він знає про Грифа з Аегоном?»

— Побий мене лиха година! — мовив він. — А я ж хотів сам винайняти «Золоту Дружину». Треба якось повертати собі Кастерлі-на-Скелі.

«Невже це якась витівка Грифа? Навмисне поширює брехливі чутки? Якщо тільки…» А раптом гарненький принцик проковтнув принаду? Повернув на захід замість сходу, покинув сподівання на шлюб із королевою Даянерис… «Покинув драконів? Чи дозволить йому Гриф?»

— Я б і тебе залюбки винайняв, добрий лицарю. Адже батькове господарство — моє за правом. Присягни мені мечем, і коли я посяду свій стіл, то потоплю тебе в золоті.

— Якось я бачив людину, потоплену в золоті. Видовисько не з веселих. А меча мого ти матимеш хіба що в своїх тельбухах.

— Найпевніший засіб, коли раптом живіт заколодить, — зауважив Тиріон. — Мого батька попитай, коли не віриш.

Він потягнувся до кухля і зробив повільний ковток, намагаючись нічого не виказати обличчям. Напевне, то була хитрість, щоб приспати підозри волантинців. «Надурити капітанів, за всяку ціну посадити своїх людей на кораблі, а в морі захопити їх собі. Чи не це замислив Гриф?» Хтозна, може і спрацювати. У «Золотій Дружині» служило десять тисяч загартованих слухняних вояків. «Вояків, але не жеглярів. Грифові доведеться тримати меча коло кожної горлянки, а коли у Невільницькій затоці дійде до бійки…»

Повернулася служниця.

— Пані вдовиця приймуть вас наступним, шляхетний лицарю. Ви принесли їм дарунок?