— І тепер хочеш утекти додому?
Лицар допив останній ковток пива.
— Вранці знайду нам корабель. Ліжко я беру собі. А тобі віддаю всю підлогу, куди ланцюги дістануть. Якщо можеш — спи. Не можеш — то лічи свої злочини, якраз до ранку впораєшся.
«Ти, Джорагу Мормонте, маєш удосталь своїх» — подумав карлик, та завважив за доцільне лишити власну думку собі.
Пан Джораг повісив паса з мечем на стовпчик ліжка, скинув чоботи, стягнув через голову кольчугу, тоді вибрався з вовни та вивареної шкіри і нарешті з поплямованої потом нижньої сорочки. На світ показався дебелий, вкритий рубцями та темним хутром тулуб. «Якби його оббілувати… продав би шкуру на кожух за чималі гроші» — подумав Тиріон, поки Мормонт занурювався у запашні зручності своєї продавленої перини. Ще мить — і лицар захропів, лишивши свою здобич наодинці з ланцюгами. Крізь обидва відчинені вікна до опочивальні втікало світло місяця, що з кожним днем меншав. Знизу з майдану лунав барвистий галас: уривки п’яних пісень, гучний няв кішки у охоті, віддалений брязкіт клинків. «Хтось скоро помре» — подумав Тиріон.
Зап’ясток скнів там, де було зідрано шкіру, а кайдани не дозволяли зручно сидіти — годі вже казати, щоб простягтися. Тиріонові вдалося хіба що скрутитися клубком і привалитися до стіни. Трохи згодом руки почали втрачати чутливість; коли ж Тиріон спробував покрутитися, щоб полегшити напругу, відчуття раптово повернулося хвилею болю — довелося зарипіти зубами, щоб не скрикнути. Йому стало цікаво, чи боліло батькові, коли стріла поцілила того в живіт… що відчувала Шая, коли її брехливу горлянку передушував ланцюг… як почувалася Тайша, коли її ґвалтувала батькова варта… Його потерпання були нічим порівнянно з їхніми стражданнями, та біль від того не слабшав. «Як це припинити?»
Пан Джораг перекотився на бік, і Тиріонові стало видно лише широку, волохату, м’язисту спину. «Навіть якби я вибрався з кайданів, треба ж іще долізти до меча через оце кошлате одоробло… чи може, витягти кинджала…» Що як спробувати вхопити не кинджала, а ключа? Відімкнути двері, стиха спуститися сходами, проминути трапезну… «А далі куди? Я не маю друзів, не маю грошей, навіть тутешньої мови не знаю.»
Нарешті втома перемогла біль, і Тиріон поволі забувся уривчастим, неспокійним сном. Та щоразу, як у м’язах ніг оселялася нова пекуча судома, карлик болісно скрикував і трусився у безжальних, нездоланних кайданах. Прокинувся він з болем у кожному м’язі; до вікон вливалося яскраве, золоте, наче лев Ланістерів, вранішнє світло. Унизу чулися вигуки рибних перекупок, гуркотіння залізних ободів коліс на каменях бруківки.
Над ним з’явилася постать Джорага Мормонта.
— Якщо відчеплю від кільця, то робитимеш, що скажу?
— А танцювати скажеш? Бо танцювати важкувато — ніг не відчуваю. Може, відвалилися? А в іншому я весь твій. Присягаюся честю Ланістерів.
— Ланістери не мають честі.
Все ж пан Джораг відчепив ланцюги від кільця у стіні. Тиріон зробив два хиткі кроки і впав. Кров повернулася до рук, а сльози — на очі. Він закусив губу і мовив:
— Хай куди треба йти, тобі доведеться мене котити.
Але дебелий лицар не покотив його, а поніс, піднявши над долівкою за ланцюг між зап’ястками.
Трапезна «Гостиного двору» — плутанина ванькирів та штучних печер — вибудувана була навколо затишного дворику, що розташувався посередині. Там плетиво квітучої лози на візерунчастій решітці кидало химерні тіні на плитнякову підлогу з зеленим та ліловим мохом, що витикався між каменів. Світлом і тінями рухалися туди-сюди дівчата-невільниці, розносячи глеки вина, пива та якогось зеленого напою з льодом, що пахкотів м’ятою. О цій вранішній годині зайнятий був хіба один столик із двадцяти.
За одним із зайнятих якраз сидів карлик. Чисто голений, з рожевими щоками, шапкою брунатного волосся, важким лобом та приплюснутим носом, він умостився на високому стільці з дерев’яною ложкою в руці та роздивлявся червоними напухлими очима миску якогось синюватого харчу. «Бридка почвара» — подумав Тиріон. Карлик, здавалося, почув його думки або відчув погляд — бо підняв голову, уздрів Тиріона, і ложка випала йому з руки.
— Він мене бачив! — застеріг Тиріон Мормонта.
— То й що?
— Він мене знає. Знає, хто я такий.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Танок з драконами» автора Джордж Р.Р. Мартин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тиріон“ на сторінці 7. Приємного читання.