Розділ «Збігла наречена»

— Лягай і спи.

Вона поцілувала його у щоку, перетнула босоніж опочивальню Галбарта Гловера і розчахнула віконниці. Місяць був майже уповні, а ніч така ясна, що виднілися гори — верховини, вкриті снігом. «Холодні, мертві, негостинні, але прекрасні у місячному сяйві.» Верхівки, схожі на рядок гострих зубів, мерехтіли блідим світлом; менші горби, передгір’я та підніжжя ховалися у густих тінях.

Море лежало ближче — лише верст за двадцять п’ять на північ, але Аша його не бачила. «Тут дерева. Забагато дерев.» Вовчою пущею кликали північани цей ліс. Майже кожну ніч тут чулися голоси вовків, що перегукувалися у пітьмі. «Море листя та глиці. Шкода, що не солоної води.»

Жбир був, звісно, ближчий до берега моря, ніж Зимосіч, але й він, як на її смак, стояв надто далеко. Повітря тут пахкотіло шишками та смолою замість солі. На північний схід від отих похмурих сірих гір мала стояти Стіна, де підняв корогви Станіс Баратеон. «Ворог мого ворога є моїм другом» — так казали люди, але іншим боком цієї монети було «ворог мого друга є моїм ворогом». Залізняки були ворогами північного панства, якого самозваний король Баратеон відчайдушно потребував для своїх змагань. «Можу підсунути йому мою юну розкішницю» — подумала вона, відкидаючи з очей пасмо волосся; але ж Станіс був одружений, як і вона тепер, і залізняки були для нього старим ворогом. Під час першого повстання її батька Станіс ущент розбив Залізний Флот коло Файного острова і підкорив Великий Вик від імені свого брата.

Порослі мохом мури Жбиру-в-Пущі оточували величенький круглий пагорб із пласкою верхівкою, увінчаний довгою склепінчастою палатою зі сторожовою вежею на одному її кінці, що вивищувалася на п’ятдесят стоп над пагорбом. Попід пагорбом лежало подвір’я зі службами: стайнею, левадою для коней, кузнею, колодязем та кошарою для овець. Усе те захищав глибокий рів, похилий земляний вал та палісад із колод. Зовнішні укріплення утворювали обриси яйця, наслідуючи місцину. Брам тут було дві, кожна захищена двійком чотирикутних дерев’яних башт із бойовими ходами навколо. На південному боці замку палісад рясно заріс мохом, що видерся вже до середини башт. На схід та захід лежали порожні поля. Коли Аша брала замок приступом, там ріс ячмінь та овес; їх потоптали чобітьми під час нападу. Нічні морози вбили вруна, що були зійшли з засіяного згодом насіння — лишилося тільки брудне болото, попіл та гнила зів’яла стерня.

Замок був старий, але не надто міцний. Вона забрала його в Гловерів, а Болтонів Байстрюк хотів забрати в неї. Але білувати себе Аша Грейджой не дасть — вона не мала наміру потрапляти у полон живою. Вона помре так, як і жила — з сокирою в руці та зі сміхом на вустах.

Її вельможний панотець дав їй тридцять лодій на захоплення Жбиру. Від них лишилося чотири, рахуючи її власний «Чорний вітер»; одна з чотирьох належала Трісові Ботлику, що приєднався до неї, коли інші тікали. «Ні. Нечесно так казати. Вони попливли додому присягати своєму королю. Якщо хто і втік, то це я.» Спогад викликав сором.

— Тікай звідси! — закликав її Читайло, поки капітани несли дядька Еурона вниз пагорбом Нагги до його плавникової корони.

— Ґава крука заклика. Тікаймо разом! Ви потрібні мені, щоб збунтувати Харло.

Тоді вона ще збиралася боротися.

— Люди дому Харло тут. Усі, хто має вагу. Дехто з них кричав Еуронове ім’я. Я не збурюватиму одних Харлів проти інших.

— Еурон божевільний. Небезпечний. Той пекельний…

— Я все чув. Тікай, Ашо. Щойно Еурона коронують, він негайно почне тебе шукати. Не смій дозволити його воронячому оку тебе знайти.

— Якщо я повстану разом із рештою моїх дядьків…

— …то загинеш у вигнанні, проклята усіма. Коли ти виносиш своє ім’я на розсуд капітанів, то коришся їхньому вироку. Проти присуду віча іти не можна. Лише один раз присуд віча було скасовано. Почитай Хаерега — знатимеш.

Лише Родрік Читайло умів заговорити про якусь стару книжку, коли життя двох людей бриніло на лезі меча.

— Якщо ви лишаєтеся, то лишуся і я, — мовила вона уперто.

— Не роби дурниць! Сьогодні Еурон показує світові усміхнене око, але назавтра… Ашо, ти Балонова донька, твої права на престол вищі за його власні. Поки ти дихаєш, ти лишаєшся для нього небезпечною. Якщо ти залишишся, тебе або вб’ють, або примусом віддадуть за Рудого Весляра. Не знаю, що буде гірше. Тож тікай! Поки маєш змогу.

Аша поставила «Чорний вітер» з іншого боку острова саме для такої нагоди. Старий Вик не був великим островом. Вона зможе сісти на корабель ще до сходу сонця і помчати до Харла, не встигне Еурон дотямити, що її вже нема. Та все ж вона вагалася, поки дядько не мовив:

— Тікай, якщо любиш мене, дитино. Не змушуй дивитися на твою смерть.