Розділ «Тиріон»

Усі глянули вперед. Усі побачили одне й те саме.

— «Синьовід», — мовив Гриф. — Або схожий на нього човен.

Але знову витяг меча з піхов. Ніхто інший не вимовив ані слова. «Соромлива діва» рухалася за течією. Вітрило не ставили, відколи ввійшли до Смутку — іншого способу, крім пливти за течією, не було. Качур стояв і мружив очі, стискаючи жердину обіруч. За якусь мить штовхатися припинив навіть Яндрі. Усі очі витріщалися на віддалене світло. Коли воно наблизилося, то перетворилося з одного вогню на два. Потім на три.

— Міст Мрій, — мовив Тиріон.

— Незбагненно! — відгукнувся Хальдон Півмаестер. — Ми ж лишили міст позаду. Річки течуть лише в один бік!

— Матінка Ройна тече, як сама схоче, — пробурмотів Яндрі.

— Рятуй нас, Седмице, — мовила Лемора.

Угорі й попереду кам’яні люди на прогоні мосту почали лементувати. Кількоро тицяли на них руками.

— Хальдоне, відведи принца униз! — наказав Гриф.

Але було запізно. Течія міцно схопила їх лещатами, і тепер вони невблаганно наближалися до мосту. Яндрі щосили тицяв жердиною, не даючи човнові врізатися у пришиб. Завдяки йому вони так-сяк пропхалися боком крізь завісу світло-сірого моху. Тиріон відчув, як щоку йому мазнули сірі мацаки — м’які, як пальці шльондри. А потім позаду пролунав удар із тріскотом, і чардак нахилився так раптово, що карлик трохи не беркицьнувся через облавок.

На човен зістрибнула кам’яна людина.

Вона впала на дах надбудови, ще й так тяжко, аж уся «Соромлива діва» захилиталася, і заволала на них якесь слово невідомою Тиріонові мовою. За ним зістрибнула друга, впавши коло стерна. Під ногами другої репнули старі дошки. Ізілья гучно заверещала.

Найближче до неї знаходився Качур. Здоровань не став марнувати час на витягання меча, натомість змахнув жердиною, вдарив кам’яну людину в груди і викинув її з човна у річку, де та миттю потонула, навіть не писнувши.

Гриф наскочив на другого нападника, щойно той незграбно зліз із даху надбудови. Тримаючи меча в правиці, а смолоскипа — в лівиці, він погнав істоту назад. Течія несла «Соромливу діву» під мостом, мінливі тіні танцювали на вкритих мохом стінах. Коли кам’яна людина посунулася до стерна, шлях йому загородив Качур із жердиною в руках. Прибулець кинувся був уперед, але Хальдон Півмаестер змахнув на нього другим смолоскипом і відігнав назад. Тому нічого не лишилося, як кинутися просто на Грифа. Очільник походу відхилився убік, зблиснуло лезо меча, викресало іскру зі скам’янілої сірої плоті кам’яної людини, але відрубана рука все одно впала на дошки чардаку. Гриф відкинув її чоботом убік, Яндрі та Качур набігли з жердинами і змусили створіння перекинутися через облавок у чорні води Ройни.

До того часу «Соромлива діва» вже вийшла з-під зруйнованого мосту.

— Ми дістали усіх? — спитав Качур. — Скільки їх стрибнуло на нас?

— Двоє, — відповів Тиріон, здригаючись.

— Троє, — виправив Хальдон. — Позаду тебе.

Карлик обернувся і побачив його.

Стрибок зламав кам’яній людині одну з ніг; крізь гниле сукно штанів та сіре м’ясо під ними виткнувся зубчастий уламок кістки. Зі зламаної ноги цебеніла брунатна кров, але кам’яний усе одно запекло кинувся уперед, намагаючись дістати Молодого Грифа. Долоня його була сіра і негнучка; спробувавши зімкнути пальці у хваті, він потріскав собі шкіру між кісточок, і звідти теж заточила кров. А юнак стояв і зачаровано дивився, наче сам раптом перекинувся на камінь. Рука його лежала на руків’ї меча… та він, здавалося, геть забув, навіщо йому зброя.