Розділ «Тиріон»

— Він знає, хто я такий.

«Навіть якби не знав, то щойно упевнився б.» Човен добряче вже відійшов течією униз від Мосту Мрій. Лишилося тільки слабке світло за стерном, та й воно скоро мало згаснути.

— Ти — Молодий Гриф, син Грифа-сердюка, — мовив Тиріон. — А може, Воїн у смертній подобі. Дозволь-но придивитися ретельніше.

Він підняв смолоскипа, кидаючи світло на обличчя Молодого Грифа.

— Ану облиш його, — наказав старий Гриф, — бо пошкодуєш!

Карлик навіть не обернувся у його бік.

— Блакитне волосся робить блакитними очі, це добре. І побрехенька про те, як ти фарбуєш його на згадку про покійну матусю-тирошійку, розчулила мене трохи не до сліз. Та все ж допитлива людина може зацікавитися, чого це вилупок пересічного сердюка має при собі сороміцьку септу для наставництва у вірі, а до неї — маестра без ланцюга за вчителя історії та мов. Хтось кмітливий спитав би також, навіщо твій батько винайняв заплотного лицаря навчати сина збройної справи, хоча міг би просто відіслати у науку до одного з охочих полків. Скидається на те, що хтось бажає приховати тебе до часів, коли… коли що? Оце загадка! Та здається, я її скоро розгадаю. Мушу визнати, для мерця ти маєш доволі шляхетні риси обличчя.

Хлопець зашарівся.

— Я не мрець.

— Як це так? Адже мій вельможний батько власноруч загорнув твій труп у кармазинову кирею і поклав коло твоєї сестри при підніжжі Залізного Престолу як подарунок новому королю. Ті, хто мав мужність підняти край киреї, казали, що половина твоєї голови кудись зникла.

Хлопець відступив крок назад у збентеженні.

— Твій… хто?

— Батько. Тайвин з дому Ланістер. Ти міг про нього побіжно чути.

Молодий Гриф завагався.

— Ланістер?! Твій батько…

— …загинув. Од моєї руки. Якщо вашій милості завгодно кликати мене Йолло чи Хугором, хай буде так. Але я народився Тиріоном з дому Ланістер, законним сином Тайвина і Джоани, котрих обох і убив власною особою. Люди розкажуть вам, що я убивця короля і родичів, ниций брехун, і все те буде правдою… але ж ми тут усі — товариство брехунів, хіба не так? Ось приміром, узяти вашого удаваного батька. Грифа, чи як там його? — Карлик пирхнув насмішкувато. — Дякуйте богам, що в вашій змові бере участь Варис-Павук. Бо прізвисько «Гриф» не обдурило б наше диво без кінця навіть на хвилину — як не обдурило мене. Його вельможність каже, що він не лицар і не з зацного панства. Тоді, напевне, я не карлик. Ляпнути можна хоч що — але правдою воно з дурного дива не стане. Хто краще виростив би малого сина принца Раегара, ніж любий друг того самого принца Раегара — Джон Конінгтон, колишній господар Грифонового Сідала і Правиця Короля?

— Та замовкни вже, — буркнув Гриф, вочевидь збентежений.

Ліворуч од човна під водою показалася велетенська кам’яна рука. Два її пальці витикалися на поверхню. «Скільки ж їх там?» — зачудувався Тиріон. Струмочок поту стік спиною вздовж хребта, примусив здригнутися. Смуток потроху пропливав повз них. Крізь туман визирнув зламаний шпиль, безголовий воїн, старе дерево, вирване з землі та перекинуте догори велетенськими коренями, що зміїлися крізь дах та вікна зруйнованої склепінчастої споруди. «Чому тут усе таке знайоме?»

Перед носом човна з темної води здіймалися вишуканою змійкою похилі мармурові сходи, що зненацька кінчалися за десять стоп над головою. «Ні, — подумав Тиріон, — це неможливо.»

— Попереду, — тремтливим голосом проказала септа Лемора. — Там світло.