Розділ «Джон»

— Пане королю, це зухвалий задум, але небезпека… — «Нічна Варта не втручається у чвари. Баратеон чи Болтон — я не маю їх розрізняти.» — Якщо Руз Болтон застукає вас головними силами під мурами свого замку, то вашу справу буде скінчено разом із вами.

— Війни без небезпеки не буває! — заявив пан Річард Горп, стрункий лицар із понівеченим обличчям, на чийому товстому жупані вигаптувано було три метелики-бражники «мертва голова» проти поля попелу та кістки. — Кожна битва — то гра на власне життя, Сніговію. Гадаєте, що як нічого не робити — то й небезпеки не буде?

— Небезпеки бувають різні, пане Річарде. У цьому випадку вона надмірна… надто далеко, надто скоро, надто непевно. Я знаю Жахокром — то міцний кам’яний замок, з товстими мурами та могутніми вежами. У переддвір’ї зими він матиме добрячий запас харчів. Багато століть тому дім Болтон повстав проти Короля-на-Півночі. Харлон Старк узяв Жахокром в облогу, але знадобилося аж два роки, щоб виморити його голодом. Ваша милість не можуть сподіватися здобути замок, якщо не матимуть обложних пристроїв: гуляй-городів, стіноламних таранів…

— Гуляй-городи можна збудувати, якщо буде потреба, — мовив Станіс. — Знадобляться тарани — то зрубаємо дерева, та й зробимо тарани. Арнольф Карстарк пише, що у Жахокромі лишилося менше як півсотні людей, і половина з них — челядь. Міцний замок зі слабкою залогою — слабкий замок.

— Півсотні людей у замку варті півтисячі під його мурами.

— Це залежить від людей, — відказав Річард Горп. — А там лишилися сивочолі старці та зелені хлопчаки, котрих байстрюк завважив за непридатних до битви. Наші ж вояки добре загартовані, випробувані Чорноводою, і очолюють їх лицарі.

— Ви бачили, як ми пройшли скрізь дичаків. — Пан Юстин відкинув з чола кучерик білявого волосся. — Карстарки присяглися приєднатися до нас при Жахокромі. А ще ми маємо своїх власних дичаків — три сотні чоловіків, здатних тримати зброю. Князь Гарвуд перелічив їх, поки вони йшли крізь браму. Їхні жінки теж уміють битися.

Станіс зиркнув на нього зневажливо.

— Але не за мене! Я не потерплю вдовиного виття на п’ятах мого війська. Жінки залишаться тут разом зі старими, малими та пораненими. І слугуватимуть заручниками вірності своїх чоловіків та батьків. Дичаки підуть у передньому загоні війська. А очолить їх магнар з власною старшиною. Проте спершу їх треба озброїти.

«Він хоче накласти руки на нашу зброярню, — усвідомив Джон. — Харчі та одяг, земля та замки, а тепер і зброя. Він дедалі глибше затягує мене у свої справи.» Слово — то, певно, ще не меч. Але ж меч — то вже меч.

— Я можу знайти три сотні списів, коли треба, — неохоче відповів Джон. — Шоломів теж, якщо згодяться старі, пом’яті та руді від іржі.

— Обладунки? — запитав магнар. — Панцири? Кольчуги?

— Коли загинув Донал Нойє, ми втратили нашого зброяра.

Решту Джон лишив недоказаною. «Якщо дати дичакам ще й обладунки, небезпека для царини людей подвоїться.»

— Вистачить і вивареної шкіри, — мовив пан Годрі. — А після першої ж битви уцілілі зможуть обдерти мертвих.

«Ті нечисленні, що виживуть.» Якщо Станіс поставить вільний нарід у передній загін, більшість загине одразу ж.

— Напевне, пити з черепа Манса Розбишаки — то буде втіха для Морза Умбера. Але дивитися, як його землею крокують дичаки — навряд. Вільний нарід набігає на Умберів од світанку часів, перетинаючи Тюленячу затоку задля золота, овець та жінок. Одна з викрадених була рідна донька Ґавиного Харчу. Лишіть дичаків тут, ваша милосте. Якщо ви візьмете їх із собою, то лише повернете батькових значкових проти себе та своєї справи.

— Схоже, значкові вашого батька в кожному разі не в захваті від мене та моєї справи. Мушу припустити, вони дивляться на мене як на… як ви там мене назвали, воєводо Сніговію? «Черговим приреченим самозванцем»?

Станіс вирячився на мапу. Довгу мить у тиші нічого не було чутно, крім скреготу зубів короля.

— Вийдіть звідси! Усі. Воєводо Сніговію, ви лишіться.