Розділ «Джон»

— Він старший з Великоджонових дядьків. Має прізвисько Ґавин Харч. Колись після битви ґава подумала, що він мертвий, і видзьобала йому око, а він ухопив її в кулак і відкусив голову. Замолоду Морз був грізний воїн. Сини його загинули на Тризубі, дружина померла з пологів. Єдину доньку забрали дичаки зо тридцять років тому.

— То ось чому він жадає голови! — мовив Гарвуд Зруб.

— А чи можна довіряти цьому Морзові? — запитав Станіс.

«Невже Морз Умбер зігнув коліна перед королем?»

— Вашій милості слід почути його присягу перед серце-деревом.

Годрі Велетнева Смерть гучно зареготав.

— Я й забув, що ви, північани, вклоняєтеся деревам!

— Який це бог, що дозволяє собаці себе обісцяти? — запитав Паринів посіпака Клейтон Саж.

Джон вирішив не принижуватися до відповіді.

— Ваша милосте, чи можна спитати? Умбери стали за вашу справу?

— Половина з них, і лише за тієї умови, що я пристану на ціну цього Ґавиного Харчу, — роздратовано буркнув Станіс. — Він хоче собі череп Манса Розбишаки, щоб зробити з нього кухоль для питва, і пробачення для свого брата, що поїхав на південь воювати за Болтона. Того, якого звати Хвойдоріз.

Пана Годрі розважило і це прізвисько теж.

— Ти ба, які в них тут на півночі імена! А цей що: відрізав голову якійсь хвойді?

Джон окинув його холодним поглядом.

— Майже так. Хвойді, яка намагалася пограбувати його років п’ятдесят тому в Старограді.

Як не дивно, старий Гиней Умбер колись вважав свого наймолодшого сина вдатним до ремесла маестра. Морз вихвалявся своєю пригодою з ґавою за кожним столом, але про Готерову переповідали потай і пошепки… найімовірніше тому, що випатрана ним хвойда виявилася чоловічої статі.

— А чи став за Болтона ще хтось із панства?

Червона жриця ковзнула ближче до короля.

— Я бачила містечко з дерев’яними стінами та вимощеними деревом вулицями, повними людей. Прапори майоріли над його мурами: лось, бойова сокира, три сосни, схрещені під короною топірці, кінська голова з вогняними очима.

— Роголіси, Кервини, Толгарти, Ризвелі й Турстани, — хутко пояснив пан Клейтон Саж. — Усі до одного — зрадники. Ланістерівські посіпаки, лижуть руки самозванцям.