Розділ «Давос»

— Князь Виман нікуди не піде. Надто велику дупу має, щоб далеко ходити.

— Чували ми, як йому ведеться. Люди кажуть: коли хропе, коли сльози ллє, а більше ніц не робить. Так захворів, аж із ліжка не встає.

— Скажи краще: розжирів, що й устати не може.

— Жирний він чи тонкий — то байдуже, — відповів власник «Вугра». — Леви полонили його сина.

Ніхто ані словом не згадував короля Станіса. Здавалося, ніхто навіть не знав, як його милість з’явився на півночі, щоб захистити Стіну. В Східній Варті всі балачки точилися навколо дичаків, велетнів та упирів, а тут про них мовби й зовсім не чували.

Давос нахилився ближче до вогню.

— Але ж Фреї начебто вбили його сина. Ми таке чули в Сестринові.

— То пана Вендела вбили, — відказав господар. — Його кістки поклали у Сніговому Септі зі свічками навколо. Хочете — ходіть подивіться. А пан Виліс досі у полоні сидить.

«Дедалі гірше.» Давос знав, що князь Виман мав двох синів, але вважав обох мертвими. «Та якщо Залізний Престол має заручника…» Давос сам був батьком сімом синам, і чотирьох із них втратив на Чорноводі. Він знав, що для порятунку трьох інших зробить будь-що — на вимогу хоч богів, хоч людей. Стефон та Станіс знаходилися за тисячі верст від війни, їм ніщо не загрожувало, але Деван сидів у замку Чорному і служив зброєносцем королю. «Тому королю, в чию справу тут, у Білій Гавані, можуть вдихнути життя. А можуть знищити остаточно.»

За столом тим часом почалися теревені про драконів.

— Та ти геть здурів, — казав весляр зі «Штормової танцівниці». — Король-Жебрак уже кілька років як землю гризе. Якийсь дотракійський конятник одрубав йому макітру.

— То таке кажуть, — заперечив старий. — А мо’, брешуть усе. Він помер за півсвіту звідси. Хто скаже напевне, помер чи не помер? Якби король хотів моєї смерті, я б, мабуть, зробив йому ласку та прикинувся трупом. Ніхто ж із нас його тіла не бачив, ге?

— Я не бачив ані тіла Джофрі, ані Робертового, — загарчав власник «Вугра». — Мо’, вони теж живі, ге? Та й сам Баелор Блажений, мо’, лише на кілька років поспати приліг, чом би й ні?

Старий скривився.

— Принц Візерис був не єдиний дракон, хіба не так? А чи певні ми, що сина принца Раегара справді вбили? Отого малого, що немовлятко зовсім був?

— Там ще наче принцеса була? — спитала та сама хвойда, що казала про сіре м’ясо.

— Дві, — відповів старий. — Одна була Раегарова донька, інша — сестра.

— Даена, — мовив річковий. — То його сестра була. Даена з Дракон-Каменя. Чи Даера?

— Даена була дружина старого короля Баелора, — відповів весляр. — Я колись весло тягав на кораблі, що за нею назвали. «Принцеса Даена».

— Якби вона була дружиною короля, то звалася б королевою.