Розділ «Давос»

— Баелор королеви не мав. Він був святий.

— То що, святому вже й з сестрою одружитися зась? — встрягла хвойда. — От у постіль він із нею не лягав, це напевне. Як зробився королем, то зачинив її у башті. Інших сестер теж. Загалом трьох.

— Даенела! — гучно проказав власник. — Отаке було її ім’я. Тобто доньки Навіженого Короля, кажу, а не тої клятої дружини Баелора.

— Даянерис, — мовив Давос. — Її назвали на честь тієї Даянерис, яка вийшла заміж за великого князя дорнійського у правління Даерона Другого. Що з нею сталося — мені невідомо.

— А мені відомо, — відповів чолов’яга, що завів балачки про драконів — браавоський весляр у темній вовняній свиті. — Коли ми стояли у Пентосі, то поруч кинула котву купецька посудина «Чорноока діва». Ми перехилили по чарці з шафарем її капітана, і той розповів цікаву казочку про дівчисько, яке у Карфі питало перевозу до Вестеросу для себе і трьох драконів. Дівчина мала срібне волосся, волошкові очі. «Я її сам до капітана водив, — божився шафар, — та він чути не хотів. Казав, що з шапрану та перцю певніший зиск, і вітрила вони тобі не підпалять.»

Льох наповнився сміхом. Але Давос не приєднався до веселощів — знав-бо, яка доля спіткала «Чорнооку діву». Жорстока примха богів дозволила капітанові подолати півсвіту, а тоді поманила за облудним світлом просто за порогом рідного дому. «Той капітан — сміливіший за мене» — подумав Давос, пробираючись до дверей. Адже одна подорож на схід — і можна жити до кінця своїх днів, наче вельможний князь. Коли Давос був молодший, то мріяв про таку подорож, але роки пурхали повз нього, як метелики у вогні, а зручної нагоди все не випадало. «Настане день, — казав він собі. — Настане день, скінчиться війна, король Станіс сяде на Залізний Престол і не матиме більше потреби у цибульних лицарях. Візьму з собою Девана… і Стефка зі Станьком, якщо вже доростуть. Подивимося з ними на драконів та усі дива цього світу.»

Ззовні дмухав сильними поривами вітер, тріпав вогні у олійних ліхтарях, якими було освітлено двір. Після заходу сонця похолоднішало, але Давос пригадав Східну Варту, вереск нічного вітру коло Стіни, що різав наскрізь, мов ножем, найтепліші кожухи та морозив кров просто у жилах. Порівняно з тими краями Біла Гавань нагадувала теплу лазню.

Були інші місця, де можна було почути свіжі плітки: заїзд, відомий пирогами з вуграми, пивниця, куди полюбляли заглядати скупники вовни та митники, мартоплясів вертеп, де за кілька мідяків показували кумедні сороміцькі вистави. Та Давос відчував, що вже наслухався вдосталь. «Я спізнився.» Стара звичка змусила вхопитися за груди, де колись на шкіряному ремінці у торбинці висіли кісточки його пальців. Але зараз там нічого не було. Своє щастя він загубив серед вогнів Чорноводи — там, де втратив корабель і синів.

«Що мені тепер робити?» Він щільніше загорнув на собі свиту. «Видертися на пагорб і постати перед воротями Нового Замку з марними благаннями? Повернутися до Сестринова? Кинути все і полинути до Мар’ї з хлопчиками? Купити коня і рушити королівським гостинцем — розказати Станісові, що в Білій Гавані він не має ані друзів, ані надії?»

Надвечір перед вранішнім відплиттям королева Селиса влаштувала для Саладора та його капітанів прощальний бенкет. Було запрошено також Котера Пайка і ще чотирьох старшин Нічної Варти. Дозволили з’явитися і принцесі Ширені. Коли подавали лосося, пан Аксель Флорент розважав стіл побрехенькою про таргарієнівського принцика, що тримав собі за улюбленця мавпу, дуже схожу на людину. Принц полюбляв убирати істоту в одяг свого покійного сина і вдавати з нього дитину — так розповідав пан Аксель — а ще час від часу пропонував панству шлюб із ним. Вшановані таким чином князі та пани чемно відмовлялися — певно ж, ніхто не погодився.

— Бо навіть убрана в шовки та оксамити, мавпа лишається мавпою, — казав пан Аксель. — А ті вельможні володарі, яким стає розуму, не доручають мавпам людські справи.

Королевині люди зареготали, кількоро вишкірилися на Давоса. «Я тобі не мавпа, — подумав він. — Я вельможа короля, і кращий за тебе.» Але спогад лишався болючим.

Тюленячу Браму зачиняли на ніч. Давос не міг повернутися до «Веселої сповитухи» аж до сходу сонця і мусив якось перебути ніч. Він глипнув на Старого Рибонога з його зламаним тризубом. «Я пройшов крізь дощ, бурю та всі негаразди, які є на світі. Я не повернуся, не зробивши того, по що прийшов — хай як мало маю надії.» Нехай він втратив свої пальці, а з ними і щастя на морі, та не став од того мавпою в оксамиті. Він був Правицею свого короля.

Замковими Сходами звалася вулиця, що мала сходинки. Широким кам’яним узвозом вона підіймалася від Вовчого Лігва коло моря до Нового Замку на пагорбі. Давосові, що долав шлях угору, світили мармурові русалки, тримаючи у обіймах великі посудини палаючої китової олії. Досягнувши верхівки, він обернувся; звідти було видно все аж до порту, до обох гаваней. За муром на хвилерізі внутрішня гавань юрмилася бойовими галерами — Давос налічив двадцять три. Може, князь Виман і був надміру жирний, та у справах лінощів не знав.

Брама Нового Замку була зачинена. На його заклик відчинили потерну, звідти виник стражник і запитав, у якій він справі. Давос показав йому чорно-золоту стрічку з королівськими печатками на ній.

— Мушу негайно бачити князя Мандерлі, — відказав він. — Маю справу, яку викладу тільки його вельможності.