Розділ «Давос»

Давос кинув йому недогризок. «Яблуко поганеньке, зате дізнався, що Мандерлі збирає військо — вже недарма пів-шеляга віддав.» Він обійшов Старого Рибонога, проминув юне дівча, що продавало на кухлі свіже молоко з-під своєї кози. Блукаючи містом, він згадував про нього дедалі більше. Там, куди вказував тризуб Старого Рибонога, мав бути провулок, де продавали смажену тріску — хрустку і брунатно-золотисту ззовні, білу і розсипчасту всередині. Ще трохи далі стояв бурдей, чистіший за інші, де жегляр міг сходити до жінки, не боячись за своє майно та життя. У протилежному боці — серед тих будинків, що клеїлися до Вовчого Лігва, наче мушлі до старого корабля — колись стояла броварня, де варили чорне, густе, смаковите пиво. Барильце того пива у Браавосі та Ібен-Порті коштувало стільки ж, скільки вертоградського золотого вина — тоді, коли тутешній люд залишав щось на продаж, а не випивав сам.

Але Давосові кортіло випити не пива, а вина — кислого, темного, поганючого аж до розпачу. Він перетнув дворище і спустився прогоном сходів до винного льоху під назвою «Лінивий вугор», що розташувався під коморою, повною овечих шкур. У давні перемитницькі часи він знав «Вугор» як місце, де пропонували найстаріших повій та найгидкіше вино у Білій Гавані, а до нього — пироги з жилами та салом замість м’яса, якими у кращі дні люди давилися, а в гірші — труїлися. Не диво, що з таким частуванням тутешній люд уникав закладу, залишаючи його тим морським зайдам, котрі кращого не знали. Та принаймні у «Лінивому вугрі» ніколи не стрічали ані міського вартового, ані князівського митника.

Все ж таки певні речі ніколи не змінюються. У «Вугрі», здавалося, зупинився сам час. Вигнута барилом стеля була чорна від кіптяви, підлогу складала втоптана земля, повітря смерділо димом, гнилим м’ясом та старим блювотинням. Товсті лойові свічки на столах давали більше диму, ніж світла, а вино, замовлене Давосом, у пітьмі виглядало радше брунатним, ніж червоним. Коло дверей сиділи та пили чотири хвойди. Одна посміхнулася до Давоса з надією, щойно він переступив поріг, але той заперечливо хитнув головою, хвойда буркнула щось до приятельок, ті зареготали, і відтак жодна вже не звертала на нього уваги.

Якщо не рахувати хвойд і власника, Давос міг насолоджуватися «Вугром» на самоті. Шинок був величенький, повний темних кутків та загороджених ванькирів, де легко було сховатися від сторонньої уваги. Давос забрав своє вино до одного з таких кутків і сів спиною до стіни — чекати, що буде далі.

Невдовзі він зрозумів, що мимоволі вдивляється у комин. Червона жінка уміла бачити у вогні майбутнє, але Давосові Лукомору завжди ввижалися лише тіні минулого: кораблі у полум’ї, вогняний ланцюг, зелені тіні на череві хмар, зловісне громаддя Червоного Дитинця згори над усім. Давос був простою людиною, високо піднесеною завдяки сліпому випадку, війні та Станісові. Йому годі було зрозуміти, навіщо боги забрали до себе чотирьох молодих та міцних парубків, але пожаліли їхнього старого стомленого батька. Інколи йому здавалося, що його залишили на землі задля порятунку Едріка Шторма… але ж дотепер байстрюк короля Роберта мав уже безпечно сидіти на Порогах, а Давос і досі лишався живий. «Невже боги мають для мене ще якесь доручення? — питав він себе. — Якщо так, у їхньому задумі має бути місце для Білої Гавані.» Він спробував вино і вихлюпнув половину кухля на підлогу коло свого чобота.

Знадвору густішали сутінки, «Вугор» починав наповнюватися жеглярами. Давос покликав до власника по ще один кухоль. Коли той приніс вино, то заразом поставив і свічку.

— Їстимете? — спитав чолов’яга. — Маю пироги з м’ясом.

— З яким?

— З тим, що завжди. Хорошим.

Повії зареготали.

— Сірим, як завжди! — вигукнула одна.

— Стули свою дурну пельку! Сама його ковтаєш, і не вдавило тебе!

— Я усе ковтаю, що мені до рота втрапляє! Та не маю ж усе любити!

Давос дмухнув на свічку, щойно господар пішов, і відкинувся назад у тіні. Жеглярі пліткували найбільше за всіх у світі, коли вино лилося рікою — навіть таке дешеве та погане, як тут. Лишалося тільки слухати.

Більшість почутого він знав іще з Сестринова — від князя Годріка та завсідників «Китового черева». Тайвина Ланістера замордував його син-карлик; труп покійного так смердів, що ніхто не міг увійти до Великого Септу Баелора ще багато днів по відправі; володарку Соколиного Гнізда убив якийсь співець; у Долині тепер править Мізинець, але Спижевий Йон Ройс присягнувся скинути його владу; Балон Грейджой теж загинув, а його брати б’ються за Морекамінний Престол; Сандор Клеган подався у розбійники, плюндрує та грабує край уздовж Тризубу; Мир із Лисом та Тирошем заповзялися до нової війни; далеко на сході буяє повстання рабів.

Були й інші звістки — новіші, важливіші. У місті з’явився Робет Гловер, намагався зібрати військо, але не мав успіху: князь Мандерлі лишився глухим до його благань. Казали, князь оголосив, що Біла Гавань стомилася від війни. Це було погано. Ризвелі та Турстани зненацька застукали залізняків на річці Лихоманці, дощенту попалили їхні лодії. Це було ще гірше. Болтонів Байстрюк їде на південь разом із Готером Умбером — приєднати свою потугу до нападу на Калин-Коп.

— Хвойдоріз власною особою! — стверджував річковик, який щойно привіз шкури та ліс униз Білим Ножем. — А з ним три сотні списників і сотня лучників. Разом ідуть роголісівські та трохи кервинівських.

То були найгірші новини з усіх.

— Князеві Виману теж незле послати на війну своїх людей, якщо він хоче собі добра, — мовив старий наприкінці стола. — Князь Руз тепер Оборонець. Біла Гавань мусить коритися його наказам, честь по честі.

— Що ті Болтони знають про честь? — буркнув господар «Вугра», підливаючи брунатного вина у кухлі.