Розділ «Бран»

— То першолюди кликали нас дітьми, — відказала маленька жінка. — Велетні ж називали нас «вох-дак-наг-гран», «люди-білки», бо ми малі, спритні й любимо дерева. Та ми не білки і не діти. Правдивою мовою наша назва означає «співці пісень землі». Перш ніж було сказане перше слово вашої прадавньої мови, наші пісні вже співалися протягом десяти тисяч років.

Мейра відповіла:

— Але ж тепер ви розмовляєте посполитою мовою.

— Заради нього. Заради малого Брана. Я народилася в часи дракона і двісті років ходила світом людей — спостерігала, слухала, пізнавала. Я б і досі блукала, та ноги мої стомилися, серце виснажила туга, і я повернулася додому.

— Двісті років?! — перепитала Мейра.

Дитина лісу посміхнулася.

— Не ми, а люди — справжні діти в цьому світі.

— Ви маєте ім’я? — запитав Бран.

— Коли потребую. — Вона майнула смолоскипом у бік чорної тріщини в задній стіні печери. — Нам униз. Ви мусите піти зі мною.

Бран знову здригнувся.

— Але розвідник…

— Він не може увійти.

— Його вб’ють!

— Ні. Його вбили дуже давно. Ходімо! Там, у глибині, тепліше, і ніхто вам не зашкодить. Він на вас чекає.

— Триокий гайворон? — запитала Мейра.

— Зеленовидець.

Вимовивши відповідь, вона рушила геть, а їм не лишилося нічого, крім рушити слідом. Мейра допомогла Бранові сісти на спину Ходорові, хоча його кошик був поламаний та мокрий від розталого снігу. Відтак вона обійняла брата, підперла плечем і допомогла стати на ноги. Очі його розплющилися, і він спитав:

— Що таке? Мейро? Де це ми? — А побачивши вогонь, посміхнувся. — Я бачив такий дивний сон.

Прохід був вузький, покручений і такий низький, що Ходор мусив пригинатися. Бран теж нахилився, скільки міг, та все одно маківкою голови шкрябав і бився об стелю. Крихти землі сипалися з неї при кожному доторку, втрапляли у очі та волосся, а одного разу він ударився чолом об товстий білий корінь, що витикався зі стіни — з нього на всі боки розчепірилися мацаки, а між ними висіло павутиння.

Дитина крокувала попереду зі смолоскипом у руці; позаду чувся шепіт її листяного вбрання, але прохід повертав так часто, що Бран скоро загубив її з очей. Єдиним світлом лишилися відблиски на стінах проходу. Після того, як вони трохи спустилися, печера розділилася, але ліва її гілка лишилася темною, наче смоляна яма, і навіть Ходор здогадався повернути праворуч слідом за смолоскипом.