Розділ «Бран»

— Печеру стережуть. Туди їм не пройти. — Розвідник показав вістрям меча. — Онде вхід, бачите? На середині схилу, між оберіг-деревами, щілина у скелі.

— Бачу, — мовив Бран. Звідти вилітали круки і залітали назад.

Ходор переступив з ноги на ногу.

— Ходор.

— Я бачу лише закапелок у скелі, — мовила Мейра.

— Там є прохід. Спершу крутий та кривий, наче гірський струмок. Якщо досягнете його, врятуєтеся.

— А ви?

— Печеру охороняють.

Мейра роздивилася заглибину в скелі.

— Відси дотуди з півтисячі сажнів, не більше.

«Так, не більше, — подумав Бран, — але все вгору схилом.» Гора була крута, заросла лісом. Сніг припинився ще три дні тому, але ані крихти його не розтануло. Під деревами землю вкривала біла ковдра — недоторкана, бездоганна.

— Тут нікого нема! — зухвало заявив Бран. — Погляньте на сніг — жодного відбитку.

— Білоходи ступають снігом легко-легко, — мовив розвідник. — На їхніх стежках не знайдеш відбитків.

Згори йому на плече злетів крук. Останнім часом з ними лишилося хіба з тузінь великих чорних птахів. Решта зникла дорогою — щоранку вони прокидалися віді сну і знаходили коло себе чимраз менше крилатих супутників.

— Ходи! — крякнув птах. — Ходи, ходи!

«Триокий гайворон, — подумав Бран. — Зеленовидець.»

— Тут не надто далеко, — мовив він. — Трохи видертися вгору, і будемо в безпеці. Може, навіть вогонь запалимо.

Усі вони змерзли, змокли і зголодніли, за винятком хіба розвідника, а Йоджен Троск був уже не в змозі ходити сам.

— Ви йдіть.

Мейра Троск схилилася над братом. Той сидів у западині стовбуру старого дуба, заплющивши очі, й шалено тремтів. Невеличка смужка обличчя, що виднілася з-під каптура та шалика, була бліда, наче навколишній сніг, хіба що теплий подих парував із ніздрів. Мейра тягла його на собі цілісінький день. «Їжа та вогонь повернуть його до життя» — переконував себе Бран, хоча сам був не певний.