Розділ «Бран»

— Я не можу водночас і битися, і тягти Йоджена. Гора надто похила, — казала Мейра. — Ходоре! Неси Брана до тієї печери!

— Ходор, — відказав Ходор і ляпнув долонями.

— Йодженові треба попоїсти, та й усього, — промимрив Бран, почуваючись жалюгідно.

Відколи велетенський олень упав утретє й востаннє, а відтак Холоднорукий став коло нього на коліна у сніг, пробурмотів благословення невідомою мовою і врізав горлянку, минуло вже дванадцять днів. Бран рюмсав, наче мале дівча, коли на сніг вихлюпнула гаряча яскрава кров. Ніколи ще він не почувався таким безпорадним калікою, як тоді, коли дивився на Мейру Троск і Холоднорукого, що патрали відважну істоту, котра пронесла їх так далеко на північ. Він казав собі, що не їстиме, що краще голодувати, ніж розкошувати плоттю вірного друга, та зрештою поїв аж двічі — у власній шкурі та у шкурі Літа. Хай як олень висох від голоду та поневірянь, але кусні м’яса, вирізаного з тіла звіра розвідником, живили їх протягом аж семи днів, доки вони не прикінчили рештки, скупчившись над вогнем у руїнах старого городища на пагорбі.

— Так, йому треба попоїсти, — погодилася Мейра, пестячи братове чоло. — Нам усім треба. Але їсти тут нема чого. Ходіть собі.

Бран змигнув сльозу і відчув, як вона крижаніє на щоці. Холоднорукий узяв Ходора за плече.

— Темнішає. Якщо їх тут нема, то скоро будуть. Ходімо.

Нічого не відповівши, Ходор струсив налиплий на ноги сніг і почалапав угору крізь замети з Браном на спині. Холоднорукий обережно скрадався поруч, тримаючи меча у чорній руці. Літо трусив слідом. Подекуди сніг лежав вище за нього; тоді великий лютововк мусив зупинятися та розгрібатися щоразу, як пірнав крізь тоненьку кірку.

Поки вони дерлися вгору, Бран незграбно обернувся назад у своєму кошику і побачив, як Мейра обіймає брата однією рукою під пахви, щоб підняти на ноги. «Він для неї заважкий, а вона заморена голодом і не має вже колишньої сили.» Мейра стискала в іншій руці жаб’ячу сандолю і встромляла її зубцями в сніг, щоб хоч якось підпертися. Вона саме почала підніматися схилом, почасти тягнучи, почасти несучи брата, коли Ходор пройшов між двома деревами, і Бран загубив їх з очей.

Гора ставала дедалі крутішою. Сніг рипів під Ходоровими чобітьми. Одного разу йому під ногу трапився камінь, велетень запнувся і трохи не покотився назад схилом, якби розвідник не впіймав його за руку і не врятував.

— Ходор, — мовив Ходор.

Кожен подих вітру здіймав у повітря тонкий білий порох, що в останніх променях дня сяяв, наче дрібне скло. Навколо них ляпали крилами круки; один пролетів просто над головою і зник у печері. «Чотири десятки сажнів, — подумав Бран, — зовсім недалечко.»

Раптом Літо зупинився при початку крутої смуги нетоптаного білого снігу. Лютововк покрутив головою, нюхнув повітря, загарчав. Настовбурчивши хутро, він почав задкувати.

— Ходоре, стій! — наказав Бран. — Чекай, Ходоре!

Щось тут чинилося недобре. Літо це відчував, і Бран теж. «Тут причаїлося щось погане. І то близько.»

— Ні, Ходоре, повертай назад!

Але Холоднорукий дерся угору, і Ходор не хотів спинятися.

— Ходор-ходор-ходор, — гучно забурчав він, геть потопивши у своєму гуркотінні стривожені Бранові умовляння.

Подих його важчав, блідий туман курився у повітрі. Він зробив крок, потім ще. Сніг сягав йому пояса, схил був дуже крутий. Ходор нахилився уперед, хапаючись за камені та дерева. Ще крок. Потім ще один. Зрушений Ходором сніг ковзнув донизу, утворивши невеличку лавину.

«Двадцять п’ять чи тридцять сажнів.» Бран звісився набік, щоб краще роздивитися печеру. А тоді побачив дещо інше.