Розділ «Бран»

Йоджен кволо судомився там, де вона його залишила. Бран підійшов, кинув меча, підібрав хлопця Ходоровими руками і зіп’явся на ноги.

— ХОДОР! — страшно заревів він утретє.

Мейра очолила похід угору схилом, тицяючи вістрями у найближчих упирів. Ті хоч і не зважали на зброю, зате були повільні й незграбні.

— Ходор, — повторював Ходор на кожному кроці. — Ходор, ходор.

Йому стало цікаво, що подумає Мейра, якщо він раптом скаже, що кохає її.

Високо нагорі у снігу танцювали палаючі постаті. «Упирі, — зрозумів Бран. — Хтось їх підпалив.»

Літо гарчав і клацав зубами, витанцьовуючи навколо найближчого — величезного пошматованого здорованя, що судомився у вихорах полум’я. «Нащо він вистрибує так близько — здурів, абощо?» А тоді побачив себе долічерева у снігу. Літо намагався відігнати чудовисько від нього самого. «Що станеться, якщо воно вб’є моє тіло? — спитав себе Бран. — Чи стану я навіки Ходором? Чи повернуся у шкуру Літа? А чи просто помру?»

Світ запаморочливо кружляв навколо нього. Білі дерева, чорне небо, червоне полум’я — усе хилилося, мінилося, оберталося. Він відчув, що запинається. Почув вереск Ходора:

— Ходор-ходор-ходор-ходор! Ходор-ходор-ходор-ходор! Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор!

З печери вилітала хмара круків; Бран побачив невеличку дівчинку зі смолоскипом у руці, яка вимахувала ним туди й сюди. На мить Бранові здалося, що то його сестра Ар’я… божевілля, бо ж він знав, що його менша сестричка блукає десь за тисячі верст або лежить у могилі. І все ж якась дівчинка стояла там і вимахувала вогнем — тоненька, у лахмітті, на вигляд зовсім дика, зі сплутаним волоссям. Сльози наповнили Ходорові очі й замерзли у них.

Весь світ знову перекинувся догори дригом, вивернувся навиворіт, і Бран опинився у власній шкурі, майже похований у снігу. Вогняний упир вивищувався над ним, чітко окреслений на тлі дерев у снігових саванах. То був один з голих мерців, помітив Бран за мить перед тим, як найближче дерево струсило з себе увесь сніг просто йому на голову.

Наступне, що він усвідомив, була постіль із соснової глиці під спиною і темна кам’яна стеля над головою. «Це печера. Я в печері.» У роті стояв смак крові — у бійці він вкусив собі язика. Праворуч палало багаття, тепло омивало йому обличчя, і він ніколи ще не почувався так добре. Там був і Літо — він нюхав усе навколо — і Ходор, наскрізь промоклий. Мейра тримала на колінах голову Йоджена. А істота, схожа на Ар’ю, стояла над ними, стискаючи в руці смолоскипа.

— Сніг, — мовив Бран. — Він на мене впав. І поховав.

— Сховав од ворога. Я тебе витягла. — Мейра кивнула головою на дівчинку. — Але врятувала нас вона. Смолоскипом… бо вогонь їх убиває.

— Вогонь їх палить. Вогонь завжди голодний.

То не був голос Ар’ї — так само, як і голос малої дитини. То був голос жінки, високий та приємний, з дивним наспівом у ньому, що подібного Бран ніколи не чув, і такою тугою, що мало не розбила йому серце. Бран примружився, щоб краще роздивитися. На вигляд то й справді була дівчинка, проте менша за Ар’ю, з плямистою, наче в сарни, шкірою під накидкою з листя. Очі вона мала чудернацькі: великі та мінливі, наче рідина, золоті з зеленим, зі схожою на котячу щілиною зіниці. «Таких очей не буває.» Волосся її було плутаниною брунатного, червоного та золотого — всіх барв осені — а вплетені у нього були лози, дрібні гілочки та зів’ялі сушені квіти.

— Хто ви? — спитала Мейра Троск.

Але Бран знав.

— Це дитина. Одна з дітей лісу.

Він затремтів — з неймовірного подиву радше, ніж із холоду. Вони опинилися у одній з казок Старої Мамки.