Розділ «80»

– Пропозиція надійшла запізно – я не встиг сказати про неї твоїй бідолашній матері. Вона була б дуже задоволена.

Яка гірка іронія долі! Після стількох старань, інтриг та принижень місіс Ґарстін померла, не знаючи, що її прагнення, хоч і змінене від колишніх розчарувань, нарешті здійснилося.

– Я відпливаю на початку наступного місяця. Звісно, цей будинок буде переданий агентові, і я збирався продати меблі. Мені шкода, що ти не зможеш пожити тут, але, якщо тобі хочеться забрати щось із меблів для квартири, я радо задовольню твоє бажання.

Кітті глянула на язики полум’я. Серце її стукотіло; дивно, що вона раптом так рознервувалася. Але врешті вона примусила себе заговорити. Її голос злегка дрижав.

– Можна мені з вами, батьку?

– Зі мною? Ох, моя люба Кітті.

Обличчя його осунулося. Вона часто чула цей вислів, але думала, що він образний, але тепер вперше в житті побачила, що саме він означає. Це було так помітно, що вона аж злякалася.

– Але ж усі твої друзі тут і Доріс тут. Я думав, ти будеш куди щасливіша, якщо залишишся в Лондоні. Я не знаю, як у тебе з грошима, але радо платитиму за твою квартиру.

– У мене досить грошей для прожиття.

– Я їду в чужі краї. І зовсім не знаю, яке там життя.

– Я звикла до чужих країв. Лондон більше для мене нічого не значить. Мені тут нічим буде дихати.

Він на якусь мить заплющив очі, й Кітті подумала, що він зараз заплаче. Його обличчя виражало глибоку печаль. У Кітті стиснулося серце. Вона мала слушність; смерть дружини сповнила його полегшенням, і тепер ця можливість повністю порвати з минулим пообіцяла йому свободу. Він побачив попереду нове життя і, нарешті, спокій та марево щастя. Вона смутно уявила, скільки страждань він пережив у душі за ці тридцять років. Нарешті він розплющив очі. Він не зміг стримати зітхання.

– Звісно, якщо ти хочеш поїхати, я буду тільки радий.

Видовище було жалюгідне. Боротьба швидко скінчилась, і він здався під натиском почуття обов’язку. Сказавши ці кілька слів, він покинув усі надії. Вона підвелася з крісла, підійшла до нього й, опустившись на коліна, взяла його за руки.

– Ні, батьку, я не поїду, якщо ви цього не хочете. Ви досить настраждалися. Якщо хочете поїхати самі, їдьте. Не зважайте на мене.

Він забрав одну руку й погладив її гарне волосся.

– Звісно, я хочу, щоб ти поїхала, моя люба. Зрештою, я твій батько, а ти самотня вдова. Якщо ти хочеш бути зі мною, як я можу відмовити.

– Та ні ж, я нічого від вас не вимагаю як донька, ви нічого мені не винні.

– Ох, люба моя дитино…

– Нічого, – повторила вона категорично. – У мене стискається серце, коли згадую, як ми все своє життя сиділи у вас на шиї й нічого не давали у відповідь. Навіть дрібки любові. Напевно, у вас було не дуже щасливе життя. Будь ласка, дайте мені можливість хоч трохи відшкодувати те, що я мала зробити колись!