Розділ «24»

Вона передала Чарлі записочку: «Потрібно зустрітися. Це терміново». Служка-китаєць попросив її зачекати й повернувся з відповіддю: містер Таунсенд прийме її за п’ять хвилин. Ні з того ні з сього вона розхвилювалася. Коли нарешті її провели в кабінет, Чарлі вийшов назустріч і потиснув руку, але в ту ж мить, коли служка, зачинивши двері, залишив їх на самоті, вся його офіційна люб’язність де й ділася.

– Послухай, люба, не приходь сюди в робочий час. У мене повно роботи, та й нічого давати людям привід для пліткування.

Вона подивилася на нього довгим поглядом своїх прегарних очей і спробувала всміхнутися, але не змогла – губи наче задерев’яніли.

– Я не прийшла б, якби не було необхідності.

Він усміхнувся і взяв її за руку.

– Що ж, раз ти тут, сідай.

Його кабінет був голий, вузький, з високою стелею; стіни пофарбовані в два відтінки теракоти. З меблів – лише великий письмовий стіл, обертовий стілець для Таунсенда й шкіряне крісло для відвідувачів. Кітті ніяково в нього сіла. Таунсенд сів за стіл. Їй ще не траплялося бачити його в окулярах, вона й не знала, що він їх носив. Перехопивши її погляд, Таунсенд їх зняв.

– Я їх вдягаю тільки читати, – сказав він.

Кітті була тонкосльоза й тепер, сама не розуміючи чому, розплакалася: не з наміру його обманути, а швидше через інстинктивне бажання викликати в ньому співчуття. Він байдуже на неї глянув.

– Щось сталося? Мила моя, не плач.

Вона витягла хусточку й постаралася опанувати себе. Він закалатав у дзвоника. Коли служка підійшов до дверей, Чарлі сказав:

– Якщо хтось прийде, скажи, що мене немає.

– Слухаюсь, сер.

Хлопець зачинив двері. Чарлі сів на підлокітник і обійняв Кітті за плечі.

– Отож, Кітті, люба, розкажи, в чому річ.

– Волтер вимагає розлучення, – відповіла вона.

Кітті відчула, як обійми ослабли. Його тіло напружилося. Якусь мить стояла тиша, а тоді Таунсенд піднявся з крісла й знову сів на свій стілець.

– Що саме ти маєш на увазі?

Вона зиркнула на нього, бо його голос був хрипкий, і побачила, що все його лице розчервонілося.