Розділ «66»

Вони брели дорогою, аж доки піднялися на вершину пагорба, на якому стояла арка – пам’ятник благочестивій вдові, що посів таке велике місце у враженнях Кітті від цих країв. Це був символ, але чого саме – вона не знала, як і не могла пояснити, чому вбачала в ньому нотку такої знущальної іронії.

– Посидимо трохи? Ми вже сто років тут не бували.

Рівнина, що простягнулася перед ними, була широка, умиротворена й спокійна, залита ранковим світлом.

– Я прожила тут лише кілька тижнів, а здається, наче ціле життя.

Він не відповів, і якийсь час вона мовчала, заглибившись у думки. Потім зітхнула.

– Як думаєте, душа безсмертна? – запитала вона.

Його це запитання наче й не здивувало.

– Звідки мені знати?

– Коли Волтера сьогодні обмили, перш ніж покласти в труну, я глянула на нього. Такий молодий. Таким молодим рано помирати. Пам’ятаєте жебрака, що його я побачила, коли ви вперше повели мене на прогулянку? Я злякалася не через те, що він був мертвий, а тому що він зовсім не був схожий на людину. Наче просто мертва тварина. А от Волтер, той був схожий на машину, в якій закінчився накрут. Саме це так лякає. Бо ж коли ми просто машини, то які ж безглузді наші страждання, жалі й муки!

Він не відповів, але його погляд блукав пейзажем, що розстилався у них під ногами. Того веселого сонячного ранку безкраїй простір сповнював душу радощами. Маленькі квадратики рисових полів простягалися скільки сягало око, на багатьох із них вбрані в синє селяни старанно працювали зі своїми волами. Це було мирне й радісне видовище. Кітті урвала мовчанку.

– Не можу передати словами, як глибоко зворушило мене все, що я бачила в монастирі. Які вони чудові, ці монахині, поруч них я почуваюся зовсім нікчемною. Вони відмовилися від усього: домівки, батьківщини, любові, дітей, свободи і від різних дрібниць, від яких, як мені іноді здається, відмовитися ще важче: від квітів і зелених полів, прогулянок в осінню днину, книжок і музики, комфорту – вони відмовилися від усього, від усього. І вони це зробили, щоб присвятити себе життю, повному самопожертви й нужди, покори, тяжкої роботи й молитов. Для них усіх світ – справдешнє місце вигнання. Життя – це хрест, який вони охоче несуть, але в їхніх серцях горить це бажання – не просто бажання, а прагнення, гостре, пристрасне прагнення смерті, яка подарує їм життя вічне.

Кітті сплеснула в долоні й глянула на Воддінгтона з гірким нерозумінням.

– І що?

– А що, як немає життя вічного? Подумайте – а що, як смерть означає справдешній кінець? Вони відмовилися від усього – і дарма. Їх обманули. Обвели круг пальця.

Воддінгтон на якийсь час замислився.

– А от не знаю. Не знаю, чи справді важливо, що їхня мета – не ілюзія. Їхнє життя прекрасне саме собою. Мені здається, що на наш світ можна дивитися без огиди тільки завдяки красі, яку і колись, і тепер люди витворюють із хаосу. Завдяки картинам, які вони малюють, музиці, яку вони складають, книжкам, які вони пишуть, і життям, які ведуть. І найбільше краси – у гарно прожитому житті. Оце дійсно досконалий витвір мистецтва.

Кітті зітхнула. Його слова здалися їй сухими. Їй цього було мало.

– Ви бували коли-небудь на симфонічному концерті? – вів далі Воддінгтон.

– Так, – усміхнулася вона. – Я нічого не тямлю в музиці, але дуже її люблю.