Розділ «72»

Таунсенди жили на Вершині в будинку з широким видом на море. Чарлі не приходив додому обідати, але того дня, коли прибула Кітті, Дороті (вони вже називали одна одну на ім’я) сказала, що коли Кітті не проти з ним побачитися, то він може прийти й привітатися. Кітті подумала, що раз зустрічі їм не уникнути, то хай уже це станеться відразу, й очікувала з гіркою насмішкою, як соромно йому буде її побачити. Вона чудово розуміла, що запрошення погостювати в них було ідеєю його дружини, яку, попри свої почуття, він одразу схвалив. Кітті знала, що він завжди намагався чинити правильно про людські очі, тож, вочевидь, проявляв гостинність саме через це. Але навряд чи він із приємністю згадує їхню останню зустріч – для такого самозакоханого чоловіка, як він, напевно, її слова стали болячкою, що все не могла зажити. Кітті сподівалася, що завдала йому стільки ж болю, як і він їй. Напевно, він тепер її ненавидить. Їй приємно було думати, що в ній немає ненависті, лише зневага до нього. Сардонічну радість їй дарувала думка, що йому доведеться притлумити свої почуття й поводитися з нею люб’язно. Коли того пообіддя за нею зачинилися двері його кабінету, напевно, він усім серцем сподівався, що ніколи більше її не побачить.

А тепер, сидячи в компанії Дороті, Кітті чекала на його появу. Вона захоплювалася практичною розкішністю вітальні. Крісла, то тут, то там прегарні квіти, чудові картини на стінах; кімната була затінена, прохолодна, а також по-домашньому затишна. Вона здригнулася, згадавши голу й порожню вітальню в будинку місіонера – плетені крісла, кухонний стіл зі скатертиною, заплямовані книжкові полиці з дешевими виданнями романів, куці червоні занавіски, такі вицвілі, що аж наче запилені. Ох, як там було незатишно! Напевно, Дороті таке й у страшному сні не насниться.

Вони почули, як під’їхало авто, й Чарлі увійшов у кімнату.

– Я не спізнився? Сподіваюся, я не примусив вас чекати. Мені треба було поговорити з губернатором, просто не міг вирватися.

Він підійшов до Кітті й узяв її долоні у свої.

– Я дуже, дуже радий, що ви в нас гостюєте. Напевно, Дороті вже вам сказала, щоб ви залишалися, скільки захочете, й почувалися тут, як удома. Але я хотів і сам це сказати. Якщо я хоч чимось можу бути корисний – звертайтеся, я радо це зроблю. – У його очах світилася чарівна щирість; вона подумала, чи побачив він іронію в її очах. – Деякі речі я зовсім не вмію висловлювати, і не хочеться здатися телепнем, але знайте – я глибоко співчуваю смерті вашого чоловіка. Хороший він був хлопчина, нам тут його дуже бракуватиме.

– Годі, Чарлі, – урвала його дружина. – Я певна, що Кітті все розуміє… Ось і коктейлі.

Згідно з розкішним звичаєм іноземців у Китаї, двоє служок у формі занесли в кімнату закуски й коктейлі. Кітті відмовилася.

– Випийте хоч один, – наполіг Таунсенд своїм звичним прихильним тоном. – Вам буде корисно, та й ви точно не бачили коктейлів, відколи поїхали з Гонконгу. Якщо не помиляюся, в Мей-тан-фу льоду не дістати.

– Ви не помиляєтеся, – відказала Кітті.

На якусь мить перед її очима промайнув спогад про жебрака з закинутою назад головою, в синьому лахмітті, крізь яке проглядалися худезні кінцівки, що лежав мертвий у них під парканом.