Розділ «43»

Каплиця виявилася просто довгою кімнатою з низькою стелею, побіленими стінами й рядами соснових лавок. Углибині – вівтар з алебастровою статуєю, помальованою грубуватими кольорами, дуже яскравою, новою, кричущою. За нею висіла картина олією із зображенням розп’яття й обома Маріями біля підніжжя хреста в глибокій скорботі. Малюнок був невдатний, а темні барви вибрані оком, нечутливим до краси кольору. Стіни помальовані зображеннями кальварій,[18] зробленими тією самою невмілою рукою. Каплиця виглядала незугарною й грубою.

Увійшовши, монахині опустилися на коліна проказати молитву, а коли підвелися, абатиса знову почала розмову з Кітті.

– Дорогою сюди все, що може розбитися, розбивається, але ця статуя – подарунок благодійника – прибула з Парижа без найменшого пошкодження. Це чудо, не інакше.

Воддінгтонові лукаві очі зблиснули, але він припнув язика.

– Вівтарну картину та кальварії намалювала одна з наших сестер, сестра Сен-Ансельм. – Абатиса перехрестилася. – Вона була справдешня художниця. На жаль, її забрала моровиця. Хіба ви не погодитеся, що вони дуже гарні?

Кітті щось пробурмотіла на знак згоди. На вівтарі лежав букет із паперових квітів, а свічники були аж надто вигадливі.

– Нас удостоїли дозволу тримати тут Святі Дари.

– Справді? – сказала Кітті, нічого не зрозумівши.

– У такі тяжкі часи нас це дуже втішає.

Вони вийшли з каплиці й тим самим шляхом повернулися до кімнати, в якій сиділи спочатку.

– Хочете, перш ніж піти, побачити малят, яких принесли зранку?

– Дуже, – відповіла Кітті.

Абатиса повела їх у крихітну кімнатку з іншого боку коридору. На столі, під покривалом, щось ворушилося. Сестра відхилила покривало й показала чотирьох крихітних голеньких немовлят. Вони були червоні й безперестанку кумедно смикали ніжками й ручками, їхні незвичні китайські личка корчили дивні гримаси. Наче не людські діти, а небачені тваринки невідомих порід, та все одно щось у їхньому вигляді було незвично зворушливе. Абатиса дивилася на них і радісно всміхалася.

– Здається, жвавенькі. Іноді немовлят приносять сюди просто помирати. Звісно, ми хрестимо їх, щойно беремо до себе.

– Лікар буде ними задоволений, – сказала сестра Сен-Жозеф. – Він, напевно, годинами може гратися з дітьми. Коли вони плачуть, варто йому лише взяти їх на руки й так зручно вмостити на згині ліктя, що вони аж сміються від утіхи.

А тоді Кітті й Воддінгтон опинилися біля дверей. Кітті щиро перепросила абатису за клопіт. Та вклонилася поблажливо, але водночас люб’язно й статечно.

– Була дуже рада знайомству. Ви навіть не уявляєте, як нас виручив ваш чоловік. Його нам Бог послав. Добре, що ви з ним приїхали. Напевно, йому дуже допомагає, що вдома його чекає ваша любов і ваше… ваше миле личко. Дбайте про нього, не дозволяйте йому перенапружуватися. Дбайте про нього заради всіх нас.

Кітті запаленіла. Вона не знала, що сказати. Абатиса простягнула руку, й, потискаючи її, Кітті відчувала на собі погляд цих холодних проникливих очей, які дивилися на неї байдуже, та все ж наче з глибоким розумінням.

Сестра Сен-Жозеф зачинила за ними двері, й Кітті сіла в паланкін. Вони рушили в зворотну дорогу вузькими звивистими вуличками. Воддінгтон щось сказав, Кітті не відповіла. Він обернувся, але бічні завіси на паланкіні були завішані, тож він її не побачив. Далі він ішов мовчки. Але коли вони підійшли до річки й вона вийшла, він із подивом побачив, як з її очей котяться сльози.