Розділ «61»

Того дня Волтер не прийшов додому вечеряти. Кітті трохи його почекала, бо, затримуючись у місті, він завжди її про це сповіщав, але врешті сіла їсти на самоті. Вона переважно для годиться скуштувала кожну з кількох страв, які їхній кухар-китаєць, попри епідемію та труднощі з постачанням, незмінно їй готував, а тоді, опустившись на довге плетене крісло біля відчиненого вікна, віддалася красі зоряної ночі. В тиші вона спочивала.

Читати вона не намагалася. Її думки пропливали свідомістю, наче ті маленькі білі хмарки, що відбиваються в дзеркалі тихого озера. Вона була надто втомлена, щоб зосередитися на котрійсь із них і заглибитися в роздуми. Вона неуважно спробувала перебрати враження від розмов із монахинями, які в неї залишилися. Дивно, що, хоч їхній спосіб життя викликав у Кітті таку глибоку повагу, та до віри, яка це життя супроводжувала, вона залишалася байдужою. Вона й уявити не могла себе охопленою пристрастю віри. Вона злегка зітхнула: може, їй було б легше, якби це величне біле світло осяяло її душу. Раз чи двічі вона поривалася розповісти абатисі про свої гризоти та їхню причину, але не наважилася – не могла змиритися з думкою, що ця праведна жінка погано про неї думатиме. Певна річ, вона вважатиме вчинок Кітті великим гріхом. Дивно те, що вона сама вважає його не так гріховним, як дурним і некрасивим.

Напевно, це через свою безголовість вона радше вважала зв’язок із Таунсендом вартим жалю та навіть непристойним, таким, що краще забути, ніж розкаювалася у його скоєнні. Це як допустити якийсь промах на вечірці: нічого вже не вдієш, жахливо принизливо, але надавати йому завеликої ваги стане тільки нерозумна людина. Вона здригнулася, згадавши Чарлі, – надто кремезний, затовстий, підборіддя безвольне, а ця його манера випинати груди, щоб не здавалося, що в нього пузо… Його сангвінічний темперамент проявлявся у маленьких червоних прожилках, які скоро вкриють його рум’яні щоки. Раніше їй подобалися його кущисті брови, тепер щось у них здавалося їй тваринним й огидним.

А майбутнє? Дивно, яка вона була до нього байдужа, не замислювалася про нього зовсім. Може, вона помре, коли народиться дитина. Її сестра Доріс завжди була куди сильніша за неї, і Доріс мало не померла. (Вона виконала свій обов’язок і народила спадкоємця – майбутнього баронета. Кітті всміхнулася, згадавши, як це потішило її матір.) Якщо майбутнє здавалося їй туманним, то, може, така її доля – не побачити його. Напевно, Волтер попросить її матір подбати про дитину, якщо та виживе. Волтера вона знає: хоч і не впевнений у своєму батьківстві, він поставиться до дитини з добротою. На Волтера можна покластися – він порядно поведеться за будь-яких обставин. Шкода, що з такими чудовими рисами, схильністю до самозречення та порядністю, розумом і чутливістю, його так важко полюбити. Тепер вона зовсім його не боїться, а, навпаки, жаліє й водночас не може прогнати думки про те, що він трохи нетямущий. Глибина його почуттів робить його вразливим, і колись, колись вона зможе на цьому зіграти й дістати його прощення. Її не покидала думка, що, тільки повернувши йому душевний спокій, вона спокутує біль, якого йому завдала. Шкода, що він майже позбавлений почуття гумору: вона уявляла, як вони обоє колись сміятимуться, згадуючи, як самі себе мучили.

Вона втомилася. Принесла лампу до себе в кімнату, роздягнулася. Лягла й відразу заснула.