Розділ «38»

Наступного дня Воддінгтон, прийшовши до Фейнів по обіді, посидів недовго, а потім запропонував Кітті піти прогулятися. Від їхнього приїзду вона ще не виходила за межі двору й радо погодилася.

– Боюся, тут небагато є куди ходити, – сказав він. – Але ми піднімемося на вершину пагорба.

– Так, туди, де арка. Я бачу її з тераси.

Один зі служок відчинив для них важкі двері, й вони ступили на курну дорогу. Пройшли кілька метрів, а тоді Кітті злякано скрикнула, хапаючи Воддінгтона за руку.

– Дивіться!

– Що таке?

Біля основи паркану, що оточував двір, лежав чоловік, витягнувши ноги й закинувши руки за голову. Він був вбраний у синє лахміття й мав сплутану шевелюру, як у китайців-жебраків.

– Здається, він мертвий, – ошелешено видихнула Кітті.

– Так і є. Ходіть, краще не дивіться в той бік. Коли повернемося, я скажу, щоб його забрали.

Але Кітті дрижала так сильно, що не могла й поворухнутися.

– Я ще ніколи не бачила мертвих.

– То ліпше звикайте чимшвидше, бо ще надивитеся на них, перш ніж поїдете з цих веселих країв.

Він узяв її руку й поклав собі під лікоть. Кілька хвилин вони йшли мовчки.

– Він помер від холери? – врешті спитала вона.

– Напевно.

Вони піднялися пагорбом і підійшли до арки. Вкрита різьбленням, вигадлива й іронічна, стояла вона, наче славна пам’ятка тих країв. Вони сіли на її підніжжя лицем до широкої рівнини. Пагорб всіяли горбики могил, не рядами, а абияк, тож здавалося, що там, під землею, мертві штовхаються в тісняві. Вузенька доріжка зміїлася серед зелених рисових плантацій. Маленький хлопчик вів додому буйвола, сидячи в нього на шиї, а троє селян у крислатих брилях повільно волочили ноги, зігнувшись під тяжкою ношею. Після денної спеки було приємно посидіти на пагорбі, де відчувався легкий вечірній вітерець, а широкі простори тішили зболене серце спокоєм і легким смутком. Але Кітті не могла викинути з голови мертвого жебрака.

– Як ви можете вести розмови, сміятися й пити віскі, коли навколо вас мруть люди? – запитала вона раптом.

Воддінгтон не відповів. Він обернувся, подивився на неї й поклав руку їй на плече.

– Знаєте, тут не місце для жінки, – сказав він похмуро. – Чому ви звідси не їдете?