Розділ «11»

Однак якогось пообіддя, пішки повертаючись додому з універмагу «Ґерродс», вона випадково зустріла Волтера Фейна на Бромптон-роуд. Він зупинився й заговорив до неї. А тоді ненароком запитав, чи не хотілося б їй прогулятися з ним у парку. Вона не поспішала додому – тоді їй там було не надто затишно. Вони йшли, розмовляючи, як завжди, про буденні речі, й він запитав, куди вона поїде влітку.

– Ох, ми завжди знаходимо якусь відлюдну місцину за містом. Розумієте, батько за зиму виснажується й ми просто вибираємо, де найтихіше.

Кітті лукавила – вона чудово знала, що в її батька не було достатньо роботи, щоб аж виснажитися, та й навіть якщо так, то його преференції у виборі місця для відпочинку ніхто не враховував би. Але там, де тихо, – там і дешево.

– Вам не здається, що ці стільці аж манять на них посидіти? – запитав Волтер ні з того ні з сього.

Вона глянула в той бік і побачила два зелені стільці, що стояли окремішньо на траві під деревом.

– Посидьмо, – погодилася вона.

Але коли сіли, він наче заглибився в думки. Дивний чоловік. Однак вона й далі щебетала досить весело й подумки питала себе, нащо він запросив її прогулятися в парку. Напевно, він збирався звіритися їй у пристрасті до тієї плоскостопої медсестри з Гонконгу. Раптом він обернувся до неї, урвавши її на середині речення, і вона не могла не помітити, що він її не слухав. Обличчя в нього було біле як стіна.

– Я маю вам дещо сказати.

Вона зиркнула на нього й побачила, що його очі сповнювала болісна тривога. Він говорив напруженим, низьким і не зовсім рівним голосом. Перш ніж вона встигла замислитися над тим, що означала його схвильованість, він знову заговорив:

– Я хотів запитати, чи вийдете ви за мене заміж.

– Ви мене приголомшили, – відповіла вона, так здивувавшись, що подивилася просто на нього.

– Хіба ви не знали, що я шалено у вас закоханий?

– Ви це ніяк не виказували.

– Я дуже несміливий і невмілий. Мені завжди важче висловити ті почуття, які я маю, ніж ті, які – ні.

Її серце почало битися трохи швидше. Їй освідчувалися вже не раз, але завжди весело або сентиментально, й вона відповідала в тон. Але ніколи ніхто не просив у неї руки так неочікувано й водночас на диво печально.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – відповіла вона з сумнівом.

– Я покохав вас, коли вперше побачив. Я давно хотів вам освідчитися, та все ніяк не міг себе примусити.

– Не певна, що мені варто про це знати, – підсміхнулася Кітті.

Вона була рада мати нагоду трохи посміятися, бо того погожого, сонячного дня, здавалося, над ними згустилися хмари. Він похмуро насупився.