Розділ «63»

Аж ось, простуючи вздовж глухої довгої стіни, вони підійшли до воріт зі сторожками обабіч, і носії опустили паланкіни. Воддінгтон заспішив до Кітті. Вона вже вистрибнула. Офіцер голосно загупав у ворота й став гукати. Їм відчинили бічні двері, й вони зайшли у великий квадратний двір. Притулившись до стін, під стріхами низьких дахів покотом лежали солдати, загорнувшись у ковдри. Вони на якусь мить спинилися, доки офіцер поговорив із якимось чоловіком – напевно, начальником сторожі. Потім офіцер сказав щось Воддінгтонові.

– Він іще живий, – тихо звернувся Воддінгтон до Кітті. – Обережно, дивіться під ноги.

Перед ними й далі несли ліхтарі. Так вони перетнули двір, піднялися сходами, увійшли в широкі двері, далі вниз, в інший просторий двір. Уздовж двору тягнулася довга освітлена кімната; крізь рисовий папір просвічувало світло, утворюючи гарний ґратчастий візерунок. Чоловіки з ліхтарями повели їх через двір у бік кімнати, й біля дверей офіцер постукав. Йому відразу ж відчинили, й офіцер, глянувши на Кітті, відступив убік.

– Заходьте, будь ласка, – сказав Воддінгтон.

Кітті увійшла в довгу низьку кімнату з димними лампами, світло від яких робило її зловісною. То там, то там стояло кілька солдатів. На матраці під стіною навпроти дверей лежав чоловік, загорнутий у ковдру. Біля його ніг нерухомо стояв офіцер.

Кітті поспішила туди й схилилася над матрацом. Волтер лежав із заплющеними очима, і в тому похмурому світлі на його обличчі виднівся сірий відбиток смерті. Він був жахливо нерухомий.

– Волтере, Волтере, – видихнула Кітті тихим, наляканим голосом.

Його тілом прокотився дрож – тінь руху, легка, наче подих вітру, що не відчуваєш, коли він на якусь мить брижить нерухому воду.

– Волтере, Волтере, заговори до мене.

Він повільно розплющив очі, наче, щоб підняти ці важкі повіки, потрібне було величезне зусилля, але на Кітті він не дивився, а втупився в стіну за кілька дюймів від її обличчя. Він заговорив; у його голосі, тихому і слабкому, звучав натяк на усмішку.

– Оце так халепа, – сказав він.

Кітті не наважувалася дихати. Волтер більше не зронив ні звука, не заворушився, але його очі, ці його темні, холодні очі (які містерії вони тепер споглядали?) втупилися у побілену стіну. Кітті підвелася на рівні. Змученим поглядом вона глянула в лице чоловікові, що стояв поруч.

– Невже справді нічого не можна вдіяти? Ви ж не збираєтеся стояти тут склавши руки?

Вона стиснула долоні. Воддінгтон поговорив з офіцером, що стояв у ногах ліжка.

– Боюся, вони зробили все можливе. Ним опікувався полковий лікар. Ваш чоловік його навчив, тож він зробив усе те ж саме, що зробив би лікар Фейн.

– Оце він і є?

– Ні, це полковник Ю. Він не відходить від вашого чоловіка.

Збентежена, Кітті зиркнула на нього. Це був високий чоловік, але кремезний, – здавалося, йому було тісно в уніформі кольору хакі. Він дивився на Волтера, і в його очах Кітті побачила сльози. У неї стиснулося серце. Чого це в цього чоловіка з жовтим пласким обличчям очі повні сліз? Її це розгнівало.

– Жахливо, що не можна нічим зарадити.