Розділ «40»

Річку вони перетнули в сампані.[13] На пристані на Кітті чекав паланкін, у якому її несли по пагорбу до воріт біля води. Через ці ворота кулі ходили по воду, тож вони поспішали туди-сюди з великими відрами на коромислах, розплескуючи її на дорогу, таку мокру, наче після зливи. Носії паланкіна різко гукали їм розступитися.

– Звісно, торгівля зупинилася, – сказав Воддінгтон, що йшов поруч неї. – Зазвичай тут довелося б проштовхуватися між кулі, що носять товар до джонок.

Вулиця була вузька й звивиста, так що Кітті зовсім втратила відчуття напрямку. Багато крамниць були зачинені. За свою мандрівку від пароплава вона звикла до засміченості вулиць у китайських містах, але тут за багато тижнів назбиралися купи покидьків та сміття, і смерділо так нестерпно, що довелося прикласти до лиця хусточку. Проїжджаючи через китайські поселення, вона соромилася пильних поглядів натовпу, але тепер помітила, що на неї якщо й дивилися, то байдуже. Нечисленні перехожі, що старалися триматися подалі одне від одного, йшли у своїх справах, злякані й апатичні. Коли-не-коли, проминаючи будинок, вони чули удари гонга й різкий, затяжний лемент невідомого інструмента. За цими зачиненими дверима лежав покійник.

– Ось ми й на місці, – нарешті сказав Воддінгтон.

Паланкін опустили біля маленьких дверей у довгій білій стіні, над якими висів хрест, і Кітті зійшла. Воддінгтон калатав у дзвоника.

– Не очікуйте ніяких пишнот, знаєте. Вони бідні до сліз.

Двері відчинила китайська дівчинка і, почувши від Воддінгтона кілька слів, провела їх у маленьку кімнату збоку від коридору. В ній стояв великий стіл, вкритий цератою в клітинку, а обабіч стін – прості дерев’яні стільці. В кінці кімнати – гіпсова статуя Діви Марії.

За хвилю зайшла монахиня, низенька й пухкенька, з простецьким лицем, червоними щоками й веселими очима. Воддінгтон, представивши їй Кітті, назвав її сестрою Сен-Жозеф.

– C’est la dame du docteur?[14] – запитала вона, сяючи усмішкою, а тоді додала, що абатиса приєднається до них за хвилину.

Сестра Сен-Жозеф англійської не знала, а Кітті французькою розмовляла погано, але Воддінгтон говорив вільно, швидко, хоч і з помилками, він безперестанку жартував, так що добродушна монахиня заходилася сміхом. Її веселість дуже здивувала Кітті. Вона думала, що віряни завжди серйозні, тож ця дитяча веселість розчулила її.