Розділ «78»

Коли пароплав заходив у марсельську гавань, Кітті, дивлячись на ламані прегарні обриси берега, залитого світлом, раптом побачила золоту статую Діви Марії на церкві Святої Марії Милосердної – захисниці тих, хто в морі. Вона згадала, як монахині з Мей-тан-фу, назавжди покидаючи свою землю, на колінах молилися до цієї фігури, що зникала вдалині, аж доки не стала просто язичком золотого полум’я в синьому небі, й молитвою намагалися заглушити біль розлуки. Кітті склала долоні й звернулася до сили, яку й сама не могла назвати.

Під час своєї довгої, тихої подорожі вона безперестанку думала над тим жахом, що її спіткав. Вона не могла себе зрозуміти. Все сталося так раптово. Що таке заволоділо нею, що вона, зневажаючи Чарлі, зневажаючи його всім серцем, так пристрасно піддалася його безчесним ласкам? Гнів переповнював її, огида до себе. Їй здавалося, що ніколи не вдасться забути цього приниження. Вона плакала. Але що далі залишався Гонконг, то поступово слабшали ці відчуття. Здавалося, це сталося в іншому світі. Так людина після нападу раптового безумства опам’ятовується й відчуває сором і сум’яття, смутно пригадуючи те, що зробила, не бувши собою. Але, знаючи, що не була собою, відчуває, що принаймні сама до себе може бути поблажлива. Кітті подумала, що, може, чиєсь шляхетне серце її пожаліє замість засуджувати. Але сама тільки зітхала, думаючи, як сильно постраждала її впевненість. Раніше їй здавалося, що дорога попереду пряма й легка, а виявляється, що звивиста і вкрита ямами. Безкраї простори й печальні прегарні призахідні краєвиди Індійського океану заспокоїли Кітті. Вона наче поспішала до тих країв, де зможе знову віднайти свою душу. А якщо повернути собі самоповагу можна лише ціною запеклої боротьби – що ж, вона мусить знайти для неї сміливість.

Майбутнє вимальовувалося самотнім і складним. У Порт-Саїді вона отримала листа від матері – відповідь на її телеграму. Лист був довгий, написаний широким вигадливим почерком, якого навчали дівчат за часів материної молодості. Надмірна прикрашеність письма створювала враження нещирості. Місіс Ґарстін висловлювала жаль з приводу смерті Волтера і, як належиться, співчувала доччиному горю. Вона висловила побоювання, що Кітті залишилася без достатніх засобів існування, але, певна річ, міністерство у справах колоній призначить їй пенсію. Вона рада, що Кітті повертається до Англії, і, звісно, до народження дитини їй варто жити з батьками. Далі були перелічені певні настанови, які Кітті мала б ретельно виконувати, та різні деталі того, як минули пологи її сестри Доріс. Хлопчик важив стільки-то, і його дід із батьківського боку сказав, що ще не бачив гарнішої дитини. Доріс знову вагітна, й вони сподіваються на ще одного хлопчика, щоб точно було кому передати титул баронета.

Кітті збагнула, що головна суть цього листа полягала в тому, щоб чітко окреслити термін запрошення. Місіс Ґарстін не збиралася нести такий тягар, як овдовіла донька з фінансовими труднощами. Дивно, подумала Кітті, що матір, яка колись її боготворила, тепер, розчарувавшись у ній, вважала просто морокою. Які дивні взаємини між батьками й дітьми! Коли вони були малі, батьки здували з них порошинки, переймалися через кожну їхню хворобу, а діти хилилися до батьків із любов’ю та обожнюванням. Минуло кілька років, діти виросли, чужі люди стали важливіші для їхнього щастя, ніж батько з матір’ю. Байдужість посіла місце колишньої сліпої, інстинктивної любові. Їхні зустрічі навівали нудьгу й розчарування. Раніше засмучуючись через місячну розлуку, тепер вони не переймалися, що не бачитимуться роками. Її матері немає чого тривожитися – щойно зможе, Кітті житиме окремо. Але їй потрібно трохи часу; наразі майбутнє таке туманне, що їй не вдається його роздивитися, та й вона може померти під час пологів – тоді й перейматися буде нічим.

Але коли пароплав пришвартувався, їй вручили ще два листи. Вона зі здивуванням упізнала батьків почерк: вона не пригадувала, щоб він їй колись писав. Лист був короткий і починався з «Дорога Кітті!». Він повідомив, що пише замість матері, яка захворіла й мала лягти в лікарню на операцію. Кітті варто не лякатися й продовжувати свою подорож морем; пересісти на потяг коштувало значно дорожче й, доки матері немає вдома, їй буде незручно жити в домі на Гаррінгтон-Гарденс. Другий лист був від Доріс і починався «Кітті, люба», не тому що Доріс якось по-особливому її любила, а бо так вона зверталася до всіх знайомих.

Кітті, люба,

напевно, батько тобі написав. Маму мусять оперувати. Виявилося, що вона кілька років нездужала, але, ти ж знаєш, вона терпіти не може лікарів і вживала купу якихось патентованих ліків. Я точно не знаю, що з нею не так, бо вона наполягає, щоб усе це тримали в таємниці, й дуже дратується, якщо її розпитувати. У неї просто жахливий вигляд, тож я на твоєму місці зійшла б у Марселі й пересіла на потяг, щоб повернутися якомога швидше. Але не кажи, що я тебе повідомила, бо вона вдає, ніби це несерйозно, і не хоче, щоб ти повернулася, перш ніж її привезуть додому. Вона витягнула з лікарів обіцянку, що буде вдома за тиждень.

З любов’ю,

Доріс

P. S. Дуже тобі співчуваю через смерть Волтера. Бідолашна, напевно, тобі дуже нелегко. Не можу дочекатися зустрічі. Кумедно, що в нас обох будуть немовлята. Зможемо тримати одна одну за руки.

Кітті, глибоко замислившись, якийсь час постояла на палубі. Вона не могла уявити свою матір хворою. Звикла бачити її тільки активною, цілеспрямованою; та й чужі недуги її матір лише дратували. Аж тут до Кітті підійшов стюард із телеграмою.

З жалем повідомляю, що матір померла сьогодні вранці.

Батько