Розділ «50»

Через те що монахині були зайняті зранку й до вечора сотнею справ, Кітті мало з ними бачилася, окрім як на богослужіннях у голій, скромній капличці. У перший день абатиса, помітивши Кітті позаду дівчат, які повсідалися на лавки відповідно до віку, підійшла й заговорила до неї.

– Вам не обов’язково приходити до каплиці тоді, коли й ми, – сказала вона. – Ви протестантка й маєте власні переконання.

– Але мені хотілося б приходити, матінко. Мене це заспокоює.

Абатиса на хвильку затримала на ній погляд і трохи нахилила своє серйозне лице.

– Звісно, робіть як знаєте. Я просто хотіла вам сказати, що ви не зобов’язані.

Але з сестрою Сен-Жозеф Кітті скоро хай не стала близька, але заприязнилася. Вона завідувала фінансами монастиря й турбувалася про матеріальний добробут цієї великої родини цілий день, без перепочинку. За її словами, єдиний час, який мала для відпочинку, вона присвячувала молитві. Але їй подобалося, коли, ближче до вечора, Кітті з дівчатами ще продовжували роботу, а вона заходила, присягаючись, що падає з ніг і не має вільної часинки, і на кілька хвилин сідала потеревенити. Коли поряд не було абатиси, вона була говірка й весела, любила пожартувати й нічого не мала проти пліток. Кітті її не боялася: сан не заважав сестрі Сен-Жозеф бути добродушною, простою жінкою, тож вони весело теревенили. При ній Кітті не соромилася того, як погано знала французьку, й вони разом сміялися з її помилок. Щодня сестра вчила Кітті кількох корисних слів китайською. Вона була донька фермера й у душі залишалася селянкою.

– В дитинстві я пасла корів, – сказала якось вона, – як Жанна д’Арк. Але для видінь я була надто неслухняна. Напевно, це добре, бо інакше батько точно б мене за них бив. Він, добра душа, часто мене сік, бо я була ще та збитошниця. Аж соромно іноді згадувати, які колінця колись викидала.

Кітті засміялася, подумавши, що ця повненька немолода монахиня колись була неслухняною дівчинкою. І все ж у ній і досі залишалося щось дитинне, так що до неї тягнулося серце: здавалося, від неї пахнуло селом восени, коли на яблуневих гілках тяжіють плоди, а збіжжя скошене й складене на зиму. Вона не була наділена печальною й суворою праведністю абатиси, а лише простою й веселою життєрадісністю.

– Вам справді ніколи не хочеться повернутися додому, ma soeur?[19] – запитала якось Кітті.

– Ой, ні. Повернутися було б занадто складно. Мені тут подобається, я ніколи не буваю така щаслива, як серед сиріт. Вони такі добрі, такі вдячні. Але хоч і добре бути монахинею (on a beau etre religieuse[20]), та хіба забудеш свою матір і те, що вона вигодувала тебе груддю? Моя мати старенька, й мені гірко, що я її більше не побачу, але вона любить свою невістку, та й мій брат до неї добре ставиться. У них син росте, напевно, вони будуть раді мати ще одну пару сильних рук на господарстві. Коли я поїхала з Франції, він був ще малий, але було видно, що матиме колись кулаки, якими можна й бика завалити.

У тій тихій кімнаті, слухаючи жебоніння монахині, було неможливо повірити, що за стінами монастиря лютує моровиця. Безжурність сестри Сен-Жозеф передавалася й Кітті.

Сестра мала дитинну допитливість до світу та його мешканців. Вона розпитувала Кітті про Лондон та Британію, країну, де, як їй здавалося, туман висить такий густий, що в полудень не видно власної простягнутої долоні. Їй було цікаво знати, чи Кітті ходила на бали, чи жила вона у великому домі й скільки мала братів та сестер. Вона часто згадувала Волтера. Абатиса не могла ним натішитися, вони щодня за нього молилися. Яка Кітті щасливиця – має такого доброго, сміливого, розумного чоловіка.