Розділ «44»

Знову на самоті в убогій кімнаті померлого місіонера, лежачи на шезлонгу, зверненому до вікна, зупинивши невидющий погляд на храмі, що через річку (тепер, коли опускавалася вечір, – він знову неземний і прекрасний), Кітті силкувалася дати лад своїм почуттям. Вона й подумати не могла, що цей візит до монастиря так її розбурхає. Вона поїхала з цікавості – нудилася від безділля, та й, стільки днів вдивляючись в обнесене мурами місто на другому березі річки, хотіла хоч одним оком глянути на його загадкові вулиці.

Але, переступивши поріг монастиря, вона наче перенеслася в інший світ, світ поза часом і простором. Здавалося, що в тих порожніх аскетичних кімнатах, серед простих білих стін гуляв якийсь незбагненний, містичний дух. Капличка, така негарна й неоковирна, була жалюгідна в своїй грубості; вона мала те, чого бракувало величним соборам з вітражними вікнами й картинами, – смиренність, і віра, яка її прикрашала, любов, з якою вона була облаштована, наділили її делікатною душевною красою. Та методичність, з якою монахині й далі продовжували роботу в розпалі моровиці, показувала їхню незворушність перед лицем небезпеки та практичність, власне кажучи, майже іронічну, що глибоко вражало. У вухах Кітті досі бриніли ті жахливі звуки, що вона почула, коли сестра Сен-Жозеф на якусь хвилю прочинила двері в лазарет.

А ще вона не очікувала від них таких слів про Волтера. Спочатку від сестри, а тоді й від самої абатиси, та й їхній тон, коли вони його хвалили, був дуже лагідний. Дивно, але Кітті аж запишалася чоловіком, коли почула, що вони про нього такої високої думки. Воддінгтон теж розповідав їй дещо про його роботу, але монахині хвалили не тільки його компетентність (вона знала, що в Гонконзі Волтера вважали розумним) – вони згадували про його дбайливість і лагідність. Авжеж, він умів бути лагідним. Не знайти кращого лікаря для хворих – він надто інтелігентний, щоб дратуватися, а його дотик приємний, прохолодний, заспокійливий. Здавалося, він умів якимись чарами лише своєю присутністю полегшувати страждання. Вона знала, що більше ніколи не побачить у його очах той вираз прихильності, до якого так звикла, що стала вважати просто нестерпним. Тепер вона знала, яка величезна була його здатність любити; якимось дивним чином він наділяв своєю любов’ю цих нещасних хворих, яким більше ні до кого було звернутися. Кітті не відчувала ревнощів, тільки порожнечу; наче в неї забрали опору, до якої вона звикла так сильно, що перестала її помічати, а тепер вона схилилася під власною вагою.

До себе Кітті відчувала тільки зневагу за те, що колись гордувала Волтером. Він не міг не знати, якої вона була про нього думки, і прийняв її оцінку, не озлобившись. Вона була дурепа, й він про це знав, але не зважав на це, бо кохав її. Тепер вона не мала до нього ні ненависті, ні неприязні, а швидше страх і збентеження. Вона не могла не визнати, що він мав дивовижні риси, іноді вона навіть думала, що в нього є якась дивна й неприваблива величність; дивно, що вона не змогла його покохати, але й досі любила чоловіка, жалюгідність якого тепер так чітко усвідомлювала. Провівши стільки довгих днів у нескінченних роздумах, вона точно оцінила Чарлі Таунсенда – він звичайнісінька посередність, примітивна людина. Якби ж вона могла вирвати з серця кохання, що й досі в ньому жевріло! Вона старалася не думати про нього.

Воддінгтон теж був високої думки про Волтера. Тільки вона була сліпа до його чеснот. Чому? Бо він її кохав, а вона його – ні. Що це за вада людського серця – зневажати людину за її кохання? Але Воддінгтон зізнався, що йому не подобається Волтер. Й іншим чоловікам так само. А от монахині, безсумнівно, в нього мало не закохалися. З жінками він був інакший – попри сором’язливість, у ньому відчувалася витончена доброта.