Розділ «37»

Кітті бачилася з Воддінгтоном щодня – закінчивши роботу, він приходив до них додому, тож за тиждень вони зблизилися так, як за інших умов не зблизилися б і за рік. Одного разу, коли Кітті сказала, що не знає, що без нього робила б, він, сміючись, відповів:

– Розумієте, ми з вами – єдині, хто тихо й мирно ходить по твердій землі. Монахині витають у хмарах, а ваш чоловік бродить у темряві.

Безжурно засміявшись у відповідь, вона, втім, замислилася, що він мав на увазі. Вона відчувала, як його маленькі веселі сині очі вдивлялися в її обличчя дружелюбно, але якось надто уважно. Вона вже збагнула, що він прозорливий, і відчувала, що він надто сильно цікавився їхніми з Волтером стосунками. Їй подобалося морочити йому голову. Вона відчувала до нього симпатію й знала, що він ставиться до неї прихильно. Він не був ні дотепний, ні надто розумний, але вмів висловитися їдко й ущипливо, через що слухати його було кумедно, а вираз його смішного, хлопчачого, зморщеного від сміху обличчя під голомозим чолом робив його слова ще потішнішими. Він багато років прожив у віддалених поселеннях, де часто був єдиним європейцем і не мав з ким поговорити, тож ніщо не заважало ексцентричному розвиткові його особистості. Він мав повно дивацтв і захоплень і був утішно відвертий. Здавалося, що на життя дивився з насмішкою, дошкульно висміював колоніальну владу в Гонконзі, але також насміхався й з китайських чиновників у Мей-тан-фу та з холери, що викошувала місто. Кожна його розповідь про якусь трагедію чи подвиг звучала дещо абсурдно. За двадцять років, проведених у Китаї, в нього назбиралося багато кумедних історій про свої пригоди, з яких випливало, що Земля – дуже карикатурне, дивне й абсурдне місце.

Хоч він і не визнавав себе знавцем китаїстики (запевняв, що всі синологи божевільні, як березневі зайці[11]), та розмовляв китайською легко. Читав він мало й усе, що знав, почерпнув із розмов. Але не раз переказував Кітті уривки з китайських романів чи книжок з історії Китаю, і, попри властивий йому жартівливий тон розповідей, вони були сповнені симпатії та навіть ніжності. Їй здавалося, що, хай несвідомо, він перейняв китайське уявлення, нібито європейці – варвари, а їхній спосіб життя недалекоглядний: тільки в Китаї життя влаштоване так, що розсудливий чоловік може знайти в ньому якийсь сенс. Для Кітті це слугувало джерелом для роздумів: раніше в її колі все китайське вважалося зіпсутим, брудним і недостойним. Тепер перед нею наче підняли краєчок завіси й вона мигцем побачила світ, повний барв і сенсів, які їй і не снилися.

Воддінгтон приходив у гості, сидів, сміявся, пив.

– Чи не забагато ви п’єте? – запитала його Кітті напряму.

– Це одне з моїх найбільших задоволень, – відповів він. – Крім того, алкоголь захищає від холери.

Коли він від неї йшов, то зазвичай бував п’яний, але напідпитку поводився пристойно – кумедно, але не неприємно.

Якогось вечора Волтер, повернувшись додому раніше, ніж звичайно, запросив Воддінгтона залишитися на вечерю. І тут стався курйоз. Вони з’їли суп, потім рибу, а тоді служка подав Кітті миску свіжого салату до курки.

– Боже милосердний, не їжте цього! – вигукнув Воддінгтон, коли побачив, що Кітті поклала трохи салату на свою тарілку.

– Та ми щовечора його їмо.

– Моя дружина його любить, – сказав Волтер.

Миску запропонували Воддінгтону, але той похитав головою.

– Красно дякую, але я ще не збираюся накладати на себе руки.

Волтер сухо всміхнувся й поклав собі салату. Воддінгтон більше нічого не сказав, власне, він став дивно мовчазний, і відразу після вечері пішов додому.

Вони направду їли салат щовечора. Через два дні після їхнього прибуття кухар, із властивою всім китайцям безтурботністю, подав його на вечерю, й Кітті, не подумавши, поклала собі трохи на тарілку. Волтер швидко нахилився вперед.

– Не варто тобі цього їсти. Служці клепки бракує таке подавати.

– Чому ні? – запитала Кітті, дивлячись йому просто в лице.

– Це завжди небезпечно, а нині – просто божевілля. Ти себе уб’єш.