Розділ «33»

Вночі її мучили дивні сни. Її наче несли в паланкіні, вона відчувала, як її хитало туди-сюди, доки носії ступали широкою ходою. Вони заходили в міста, великі й похмурі, де натовпи збиралися, щоб подивитися на неї. Вулиці були вузькі та звивисті, й у відкритих ятках з дивними товарами все завмирало, доки її несли, й ті, що купували, й ті, що продавали, зупинялися. А тоді вона підійшла до пам’ятної арки, і її вигадливі обриси раптом наче ожили, стали схожі на руки якогось індуїстського бога, що ними махав, а коли її проносили під аркою, пролунав відголосок глумливого сміху. Але потім їй назустріч вийшов Чарлі Таунсенд, узяв її на руки, піднімаючи з паланкіна, і сказав, що все це була велика помилка, що він не хотів так із нею повестися, що він її любить і не може без неї жити. Вона відчула його поцілунки на губах і заплакала від радості, питаючи, чому він був такий жорстокий, але, хоч і питала, вона знала, що це не має значення. А тоді пролунав хрипкий, різкий крик, і їх розлучили, а між ними, мовчки кваплячись, пройшли кулі в синьому вбранні, і вони несли труну.

Вона прокинулася в холодному поту.

Їхній будинок стояв посеред крутого схилу, і з вікна їй було видно вузьку річку внизу, а за нею – місто. Зоря тільки зійшла, і з річки піднімався білий туман, окутуючи джонки, що стояли пришвартовані близько одна до одної, наче горошини в стручку. Сотні джонок, беззвучних, таємничих у тому примарному світлі. Їхні веслярі наче потрапили під якісь чари, бо здавалося, що не сон, а щось дивне й жахливе зробило їх такими непорушними й безмовними.

Ранок розгорявся, і сонце торкнулося туману, так що він засвітився білим, наче тінь снігу на напівзгаслій зірці. Хоч на річці вже було світло й око розрізняло обриси скупчених джонок і густий ліс їхніх щогл, попереду піднімалася непроникна сяйлива стіна. Але раптом із білої хмари вималювалася висока, похмура, масивна фортеця. Здавалося, вона показалася не просто осяяна викривальним сонцем, а швидше виринула з порожнечі, мов з-під чарівної палички. Вона вивищувалася над річкою, наче цитадель жорстокого й варварського народу. Але маг, який її будував, працював швидко, тож тепер фортецю збоку увінчувала розфарбована стіна; за мить із туману виринуло гроно зелених і жовтих дахів, де-не-де помережане сонцевими променями. Вони здавалися величезними й ніяк не складалися у візерунок; якщо їх і об’єднував якийсь узор, то був він мінливий та химерний, але неймовірно багатоликий. Це вже була не фортеця, не собор, а чарівний палац якогось правителя богів, куди не дозволено ступати людям. Таким повітряним, фантастичним і невагомим не могло бути творіння рук людських – його породила мрія.

Сльози котилися по обличчю Кітті, й вона дивилася, приклавши руки до грудей, розтуливши губи, ледве дихаючи. Вона ще ніколи не відчувала такої легкості на серці. Здавалося, що її тіло, наче оболонка, лежить біля її ніг, а сама вона обернулася на чистий дух. Вона споглядала Красу, вбирала її всім єством, як вірянин заживає проскурку, що є тіло Господнє.