Розділ «53»

Відколи почала роботу в монастирі, Кітті стала менше бачитися з Воддінгтоном. Двічі або тричі він зустрічав її біля берега річки й вони разом піднімалися на пагорб. Він приходив пригоститися віскі з содовою, але рідко залишався на вечерю. Однак якоїсь неділі він запросив Кітті й Волтера взяти з собою обід і в паланкінах поїхати до буддійського монастиря. Монастир стояв за десять миль від міста й колись був місцем для прощі. Абатиса, наполягаючи, щоб Кітті мала хоч один вихідний, не дозволила їй працювати в неділю, а Волтер, звісно, був, як завжди, зайнятий.

Щоб встигнути прибути на місце, перш ніж настане спека, вони вирушили дуже рано. Їх несли у паланкінах по вузькій дорозі між рисових полів. Коли-не-коли вони проходили повз упоряджені сільські будиночки, що затишно ховалися в бамбукових заростях. Кітті насолоджувалася безділлям; після міської задухи було приємно опинитися на природі. Вони підійшли до монастиря – кількох окремішніх будівель на березі річки, приємно затінених деревами. Усміхнені монахи провели їх через дворики, якось по-урочистому порожні, і показали храми, в яких стояли боги зі скривленими лицями. На вівтарі сидів Будда – відчужений, сумний, задуманий, з ледь вловимою усмішкою на вустах. У всьому була помітна занедбаність; пишнота була низькопробна й зруйнована; боги – запилюжені, а віра, що їх породила, – на порозі смерті. Здавалося, монахи там залишалися з милості, наче чекали на дозвіл кинути все й піти; в усмішці настоятеля, при всій його бездоганній поштивості, світилася іронія покірності. Якогось дня ці монахи підуть, покинувши ці тінисті зарості, і будівлі без догляду стануть руйнуватися під натиском лютих бур, в облозі невтомної природи. Виткі пагони обкрутяться навколо мертвих статуй, а у дворах виростуть дерева. І тоді вже не боги тут мешкатимуть, а злі духи темряви.