Розділ другий

«І немає у світі мудріших людей, ніж вони», — думав із задоволенням ді Стефано. Ніхто з тих дурників, що борсаються у фізичному світі, анічогісінько не знає про гносеїв.

Дівчину притягли ближче.

Альберто Ортега наблизився до стіни, де на полиці в підсвітленій скляній скриньці виблискували, неначе темні зірки, два давні камені — аметист і смарагд. Їм було по кілька тисяч років. Це були два з дванадцяти давніх каменів, на основі яких пізніше з'явилися камені знаків зодіаку. Обережно, намагаючись не трясти скринькою, Ортеґа дістав ритуальний келих і невеличкий срібний флакон. Насипав у келих трохи блакитного порошку, доки гранули не вкрили вигравірувану на дні змію, що кусає власний хвіст. Ді Стефано наблизився, щоб налити в келих вина з кришталевого графина; дівчина схлипувала. Він дивився, як темно-червона рідина піднімається до другої змії, вигравіруваної на половині висоти келиха; тоді розмішав вино пальцем.

Із блиском в очах він дав знак, щоб дівчині розв'язали очі. Не звертаючи уваги на переляк на її обличчі, він підніс келих до тремтячих вуст.

— Прошу, не треба, — благала вона, відчайдушно намагаючись відвернутися.

— Ану припини скиглити, — тихо наказав ді Стефано, торкнувши пасмо, що впало їй на щоку, а тоді міцно схопив іззаду за волосся й відхилив голову. — Ти маєш бути вдячна. Тебе обрано для великої справи.

Дивлячись просто у вічі, він влив їй у рот майже всю гіркувату рідину з келиха, і за мить вона затремтіла, неначе в лихоманці. Тоді він передав келих — спочатку Ортезі, той відпив ковток і передав його далі Одіамбо Мофулатсі, третьому за рангом. Швидко келих обійшов увесь стіл — кожен відпив малесенький символічний ковток.

Раптом плечі дівчини конвульсивно затрусилися.

Світ закрутився, перед очима затанцювали різнокольорові вогні, серце закалатало так, що аж заболіло в грудях. Вона відчула на собі змій, вони повзали по тілу, обплітали плечі й груди. А тоді відчула запах чоловіків.

Вогні, чоловіки, жах — усе змішалося й разом навалилося на неї, і вона дико закричала.

В очах йому аж пекло. Графіки на пласкому двадцятичотирьохдюймовому моніторі зливалися. Три дні на цьому стільці, втомлено думав він. Три дні він порівнював графіки, накладав один на інший. Три дні шукав збігів у транскрипціях, намагаючись розшифрувати три останні імені. Зі стогоном він вимкнув комп'ютер. Досить.

Якщо зараз не зробити перерви, то це може погано скінчитися. Він знав межі своїх можливостей — ці межі він уже переступив. У цілому Лондоні не знайдеться такої кількості крапель для очей, щоб він протримався ще бодай годину.

Розвернувшись на стільці, він мимоволі глянув на чудову картину Густава Клімта, що займала всю стіну кабінету. Працюючи, він зовсім не звертав уваги на розкіш довкола себе — підлогу з чорного дерева, привезеного з африканських лісів, вигадливе ліплення на стелі, вишукані килими із зебрових шкур, обюссонські гобелени й скульптури, придбані на аукціоні «Крісті». Коли він іще навчався в Оксфорді, знайомі здебільшого вважали його декадентом — і вони таки мали рацію. Він, як і батько, — та й загалом більшість гносеїв — умів по-справжньому насолоджуватися життям.

Якщо плоть — це зло, то навіщо намагатися її приборкати? Навіщо опиратися природним бажанням? Зло невіддільне від плоті — лише душа чиста, які Джерело, з яким вона прагне возз'єднатися. Коли він працював, то весь поринав у роботу — зосереджений, уважний, наполегливий. Коли ж розважався, то весь віддавався розвазі — не відмовляв собі ні в чому.

А тепер настав час для розваг.

Він подивився на годинник — наймодніший швейцарський «Вашерон Константан» — і подумав проте, що старовинна церемонія на Сицилії вже почалася.

У нього сьогодні буде власна церемонія. Вона поверне йому сили.

Він узяв палицю і з зусиллям підвівся. Кульгаючи мармуровими коридорами свого триповерхового помешкання на Блендфорд-стрит, згадав, що вже цілу добу не їв нічого путнього. Нічого, скоро він усе надолужить. Зараз йому хотілося скуштувати чогось гострого й гарячого.

Зі спальні він подзвонив Гілбертові. Індійська кухня — саме те, що треба.

— Зарезервуй мені на вечір столик у «Тамаринді» — усе, як завжди. Сьогодні я хочу рудоволосу. Типу Кейт Бланшетт. І щоб вона була вже на місці за півгодини до мого приїзду.