Розділ другий

Беверлі Панаґуполос.

Він написав його сьомого жовтня 1994 року. Він завжди занотовував дати, коли імена з'являлися в його голові. Ім'я Беверлі прийшло, коли йому було двадцять два.

Стільки років тому він написав її ім'я вперше. А сьогодні написав знов. У день її смерті.

Він подивився на імена. Ціла Організація Об'єднаних Націй. Девід був певний, що в його списку є представники всіх націй землі.

У юності він проглядав телефонні довідники в кожному місті, куди їздив з батьками, шукаючи імена, котрі записував.

Так і не знайшовши жодного, за якийсь час облишив цю справу.

Але сьогодні він знав напевно, що одне з цих імен належить убитій жінці. Він замислився: чи й справді тільки одне. І від цієї думки йому стало лячно.

Ірина перебувала в темряві. Змерзла. Налякана. Гола.

О Мадонно, скільки ж вони мене тут триматимуть? Навіщо я їм?

Очі їй зав'язали, і вона не уявляла, як довго на ній ця шовкова пов'язка. Їй не дозволяли знімати її, навіть коли приносили їжу та звільняли руки, щоб вона могла поїсти й піти в туалет.

Їй хотілося додому, знову сидіти біля вікна й вишивати собі на посаг наволочки. Залишалося вишити ще п'ять, і тоді вона одружиться з Маріо.

Чи вийде вона тепер заміж за Маріо? Чи шукає він її? Сумує за нею? Чи побачить вона його ще колись?

Шовкова пов'язка на очах намокла від гарячих сліз. Вона здригнулась і подумки проказала молитву. Ту саму, яку повторювала щодня, знов і знов.

Де ти, Боже?

Місячними серпневими ночами прем'єр-міністр Італії полюбляв сидіти в саду на своїй віллі й палити кубинські сигари — уперше батько дозволив скуштувати їх на вісімнадцятий день народження. Каза делла Фалконара, з якої було видно античний амфітеатр у Сеґесті, належала його родині вже чотири покоління. Сімдесят років тому його батьки вирішили відсвяткувати своє весілля на великій терасі, бо звідти відкривається чудова панорама, проте він найбільше любив усамітнюватися в саду, де ніхто не смів його турбувати.

Він заплющував очі й, насолоджуючись легким ароматом лимонних дерев, що доносився з долини, слухав давні грецькі й римські вистави, які саме відбувалися в амфітеатрі.

Сьогодні в амфітеатрі було тихо, в саду теж ні душі. А за міцними мурами вілли Едуардо ді Стефано приймав обраних гостей — двадцятьох чоловіків, які щось обговорювали стишеними голосами.

Лакей мовчки ходив довкола довгого стола, за яким вони сиділи, й наповнював келихи тридцятип'ятирічним портвейном. Доки Сильвіо був у кімнаті, говорили лише про неймовірну спеку та вечерю з шести страв, якою їх щойно частували. Та за якийсь час він непомітно вийшов — усі почули, як за ним зачинилися двері з червоного дерева з вигадливим різьбленням. Тоді Едуардо ді Стефано встав, замкнув двері на ключ і заговорив своїм чітким, заворожливим голосом:

— Сьогодні, мої вірні друзі, ми впритул наблизилися до мети. Тридцять три перешкоди усунено. — Присутні голосно зааплодували. Ді Стефано замовк, проникливі очі засвітилися вдячністю. Це був надзвичайно привабливий чоловік із високим розумним чолом, твердим підборіддям та усмішкою, що могла б розтопити золото. Йому було вже майже шістдесят, однак сивина лише ледь-ледь торкнулася темного волосся, і це додавало йому шарму так само, як і смокінг від Армані. Доки гості аплодували, він крутив золотий перстень із двох переплетених змій на середньому пальці, чекаючи тиші.

— А ще важливіше те, — вів далі ді Стефано, — що наш Змій на порозі остаточного відкриття.