Розділ другий

Чорт забирай, а чому б і ні?

Він глянув скоса на Тома й підвівся зі стільця. За дві хвилини вже записував телефон і адресу Кейт.

Коли він повернувся до свого столика, Том пхикнув:

— Оце так диво! Тобі треба було тільки півтора семестру, щоб наважитися на перший крок.

— Я чув, що правильно вибрати час — це головне. — Девід відкусив від гамбургера та втупився в папірець.

Він перестав жувати. Що за чортівня?

Замість «Кейт Воллес» він написав щось інше.

Беверлі Панагуполос.

О ні, я більше не можу. Головний біль, що трошки вгамувався, коли він їв, тепер загупав з новою силою. Ще одне випадкове ім'я. Їх було так багато. Звідки вони беруться?

— Гей, Девіде, з тобою все гаразд? Серйозно, ти раптом став білим наче мрець.

Девід напружився. Том не уявляв, якими близькими до істини були його слова. Але він ніколи нікому не розповідав про той нещасний випадок у дитинстві, коли мало не загинув. Навіть Мередіт нічого про це не знала.

— Це все той клятий головний біль. — Він через силу відкусив ще шматок гамбургера. Уже не думав ні про їжу, ні про Тома, ні про Кейт. Тепер він думав лише про Беверлі Панагуполос.

Хоч зовсім не хотів про неї думати.

Годину по тому Девід проїжджав повз Східний ринок, трохи перевищуючи межу швидкості, дозволену біля Капітолійського пагорба. Звертаючи у провулок, щоб припаркувати авто позаду свого міського будинку, він аж згорав із нетерпіння пересвідчитися, чи є ім'я Беверлі Панагуполос у його щоденнику. Уже хотів було заглушити двигун, коли по радіо почався черговий випуск новин Сі-бі-ес.

Важливі новини з Афін: Поліція оточила резиденцію прем'єр-міністра Греції Ніколаса Агнастоу. Кілька годин тому там по-звірячому вбито його сестру Беверлі Панагуполос...

Рука завмерла на ключі запалювання. На чолі проступив піт, а всередині все похололо. Чому її ім'я прийшло мені саме сьогодні — у день її смерті?Досі такого ще не бувало. Девід швидко витяг із кишені записку і втупився в неї, намагаючись зібратися з думками. А може, бувало?

Він швидко вибіг східцями нагору і з розгону вставив ключ у замок. Вхідні двері затріснулись самі собою, а Девід кинувся через передпокій до кабінету. На столі був звичний безлад з уривків його життя: наполовину перевірені роботи студентів, теки й книжки, набір ручок «Шарпі», фото в рамці — він зі Стейсі під час їхньої останньої поїздки до Вейла, на лижний курорт, — і сіро-блакитний агат, що зазвичай лежав на долоні червоної керамічної мавпи, яку Джадд Вонамейкер, найкращий батьків друг, привіз Девідові з Таїланду, коли тому було вісім років.

Він рвучко висунув центральну шухляду стола й налапав під банківськими виписками та рахунками грубий червоний записник. Почав пробігати очима сторінки з іменами, серце шалено калатало.

Сто сорок п'ять сторінок, усі списані іменами. Тисячі й тисячі імен.

І раптом він побачив. Посередині сорок другої сторінки.