Розділ п'ятдесятий

— Чому б ні? — Ґільєрмо простягнув келишок через стійку.

Одна жінка з публіки підскочила до нього, взяла під руку, притулилась аж заміцно й, задихаючись, заговорила, як їй подобається його спів. Він так і не побачив, як бармен наповнив його келих, як накрапав туди якоїсь рідини з мініатюрної срібної пляшечки та миттєво сховав її в кишеню.

Він знав лише, що їжа смачна, перно — досконале, а жінка, що усміхається так звабливо йому в очі, одягнена у відкриту червону сукню й парфуми в неї п'янкі.

Ґільєрмо випив до дна. Життя прекрасне.

АТЛАНТА, ШТАТ ДЖОРДЖІЯ ЗА 4600 МИЛЬ ЗВІДТИ

Ґільєрмо Торрес обожнював бейсбол. Він починав у сільських клубах Пуерто-Рико, пробився з нижчої ліги до вищої й уже наближався до трьох тисяч очків.

Проте сьогодні він був не в найкращій формі. Напередодні він сильно вдарився боком об бар'єр на базі «дім», цілував Розу і її завезли до операційної. Коли вже вони вийдуть, дадуть йому білий халат і дозволять підійти до дружини, — коли чудо здійсниться?

Коли його мати побачить нове внуча? Половина їхньої родини вирушила до них із Толуки.

А на першому поверсі двоє лікарів із блокнотами в руках пройшли через пункт швидкої допомоги шпиталю Нуево Госпіталь Хуарес і сіли в ліфт.

Вони не перекинулись ані словом, піднімаючись на третій поверх. Не мали потреби. Вийшли з ліфта й закрокували лабіринтом охайних продезінфікованих коридорів із невимушеністю, яка свідчила, що вони тут — свої люди.

Проте жоден із них не складав присяги Гіппократа, аби рятувати людські життя.

БАРСЕЛОНА, ІСПАНІЯ ЗА 5900 МИЛЬ ЗВІДТИ

Ґільєрмо Торрес панував на сцені. Він заспівав «Що за чарівний світ» — і тепло від глядачів пестило його, мов щедра коханка. Вони були з ним одним цілим, постійні відвідувачі бару, де подавали гарячі закуски тапас, і аплодували довго й гучно, коли він закінчив перший номер.

Він глянув через зал на Армандо, хазяїна бара, який усе обіцяв улаштувати для нього нічні виступи. Якщо й сьогоднішній успіх не переконає боса, що він цілісіньку ніч здатен тримати публіку, яка п'є й аплодує, тоді його не переконає ніщо.

Ґільєрмо любив співати майже так само сильно, як любив навчати. Музика була його пристрастю. Мова — душею. Він діставав однакову насолоду й коли відкривав студентам незбагненну, розкішну красу мови, і коли зривав аплодисменти вдячної публіки.

Оплески нарешті вщухли, і він усівся за стійкою бару. Як завжди, на нього вже чекали порція перно, тарілочка рибок бокеронес під оцтом, шматок сиру кабалес і склянка оливок. Клаудіа знала його смаки.

Він закинув у рот оливку, і тут із кухні вийшов вусатий бармен із тарелями грибів під часниковим соусом, смаженим сиром і куркою з кмином.

Ґільєрмо ніколи в житті його не бачив.

— А де Клаудіа? Вона ж була тут раніше.

— Захворіла, — кельнер знизав вузькими плечима. — Якісь там жіночі проблеми. — Він кивнув у бік пустого келишка Ґільєрмо. — Іще?

— Чому б ні? — Ґільєрмо простягнув келишок через стійку.

Одна жінка з публіки підскочила до нього, взяла під руку, притулилась аж заміцно й, задихаючись, заговорила, як їй подобається його спів. Він так і не побачив, як бармен наповнив його келих, як накрапав туди якоїсь рідини з мініатюрної срібної пляшечки та миттєво сховав її в кишеню.