Розділ п'ятдесятий

Він знав лише, що їжа смачна, перно — досконале, а жінка, що усміхається так звабливо йому в очі, одягнена у відкриту червону сукню й парфуми в неї п'янкі.

Ґільєрмо випив до дна. Життя прекрасне.

АТЛАНТА, ШТАТ ДЖОРДЖІЯ ЗА 4600 МИЛЬ ЗВІДТИ

Ґільєрмо Торрес обожнював бейсбол. Він починав у сільських клубах Пуерто-Рико, пробився з нижчої ліги до вищої й уже наближався до трьох тисяч очків.

Проте сьогодні він був не в найкращій формі. Напередодні він сильно вдарився боком об бар'єр на базі «дім», і все тіло боліло страшенно. Добре, що це просто благодійна товариська гра з місцевими поліцейськими, — на користь жертв домашнього насильства.

Гільєрмо був членом із півдюжини національних благодійних комітетів, але цей важив для нього найбільше: впродовж свого дитинства він безпорадно спостерігав, як вітчим лупцює маму. А зараз мама гордовито сиділа за лавою для гравців, поруч із його дружиною та двома дітьми, а тут і офіцери поліції вибігли на поле.

Він не помітив дебелого вболівальника у футболці «Брейвз», який пробирався з картонною тацею із пивом і піцею у руках на вільне місце в чотирьох рядах за його сім'єю. Гільєрмо вибіг на поле, махаючи рукою у відповідь на вітальні крики глядачів.

Коли наприкінці першого іннінга пролунав фатальний постріл, усі подумали, що це тріснула бита Гільєрмо.

ЛОНДОН

Девід вдивлявся крізь мжичку в чоловіка, що вийшов із таксі біля тауерського монумента. Він був схожий на... бути не може... так, це...

Ділом.

— Зупиніться, будь ласка. Ми вийдемо тут, — наказав він водієві, витягаючи з кишені гроші.

— Але ж Трініті-сквер далі, що ти робиш? — спитала Йаель.

Та Девід уже вискочив на мокрий тротуар і не зводив очей з двох чоловіків, що простували до тауерського монумента.

Йаель вийшла слідом. Коли таксі від'їхало, вона торкнулася Девідового рукава.

— Ти їх знаєш?

— Тільки одного. — Він зціпив зуби. — Це мій найближчий друг, Ділон Мак-Грет. Священик, що послав мене до рабина Бен Моше.

Друг, який не знайшов мого паспорта. І не міг знайти Єву. Того вечора, коли я послав його до себе в дім, Єву вбили. Поліція розшукує мене, — а він так і не пояснив, чому йому довелося терміново виїхати з країни.

— Якого дідька Ділон робить у Лондоні? — пробурмотів він.

— А отой другий — ти його знаєш?

— Поки ні. — Девід перейшов на протилежний бік. Ділон із супутником швидко крокували вулицею Короля Вільгельма до Лондонського моста. Невисокий розкрив парасольку в пелені дощу, а Ділон підняв комір плаща, зсутулився, але не відставав від свого кремезного супутника.

Девід не помічав, як дощ заливає йому очі, стікає по щоках. Йаель ішла поруч, і він відчував, яку ній наростає напруження, — це відчували навіть перехожі, що поспішали у своїх справах під дощем.