Розділ «5»

— Джен, а як ми пояснимо, звідки про це дізналися? — тим самим тихим голосом спитав у неї Брутал. — Скажемо, що Вортон ухопив Джона за руку, поки ми виводили Коффі з в’язниці, щоб сотворив чудо з дружиною начальника?

— Ні… авжеж, ні, але… — Побачивши, яка тонка крига лежить у цьому напрямку, вона ковзнула в іншому. — Тоді збрешіть.

Вона з викликом поглянула на Брутала і звернула той самий погляд до мене. Такий пекучий, що міг би в газеті дірку пропалити, сказали б ви.

— Збрехати, — повторив я. — Збрехати про що?

— Про те, що змусило тебе поїхати спочатку в округ Пардом, а потім — у Трапінґус. Поїдьте до того старого жиробаса шерифа Крайбуса і скажіть, ніби Вортон вам розповів, що це він убив і зґвалтував дівчаток Деттерик. Що він зізнався. — На мить її пекучий погляд перебіг на Брутала. — Брутусе, а ти можеш підтвердити. Можеш сказати, що ти теж там був, коли він зізнавався, що ти це чув. Та й Персі, може, чув. Мабуть, через це й зірвався. Він застрелив Вортона, бо йому була нестерпна думка про те, що Вортон заподіяв тим дітям. Це зірвало йому дах. Тільки… Що? Що, на Бога, тепер не так?

Не лише ми з Бруталом, а й Гаррі та Дін дещо перестрашено вирячили на неї очі.

— Мем, але ми про таке не доповідали, — таким тоном, наче розмовляв із маленькою дитиною, сказав Гаррі. — Перше, про що запитають люди, — чому ми не доповіли. Ми зобов’язані писати в рапортах про все, що кажуть наші підопічні-арештанти про попередні злочини. Свої чи чужі.

— Хоча ми б йому не повірили, — вставив Брутал. — Такі, як Вортон, брешуть про все, Джен. Про злочини, які скоював, про великих цабе, яких знав, жінок, з якими спав, тачдауни, які забив у школі, навіть про бісову погоду.

— Але… але… — Вираз душевної муки спотворив її обличчя. Я хотів обійняти її, та вона сердито відштовхнула мою руку. — Але він був там! Він фарбував їхню розтрикляту комору! ВЕЧЕРЯВ ІЗ НИМИ!

— Ще більше причин приписати собі той злочин, — пояснив Брутал. — Зрештою, хіба це могло йому зашкодити? Чому б не похизуватися? Двічі стратити не можна нікого.

— Перевіримо, чи я правильно все розумію. Усі ми, хто зібрався тут, за цим столом, знаємо, що Джон Коффі не тільки не вбивав дівчаток. Він намагався повернути їх до життя. Заступник шерифа Мак-Ґі, звісно, про це не знає, але він прекрасно усвідомлює, що людина, засуджена до страти за вбивства, насправді не скоювала їх. І все одно… все одно… ви не можете домогтися для нього нового суду. Навіть повторно справу відкрити не можете.

— Угу, — сказав Дін, несамовито тручи окуляри. — Усе приблизно так і є.

Вона сиділа, похиливши голову, й думала. Брутал хотів щось сказати, але я здійняв руку, стишуючи його. Я не думав, що Джен може вигадати спосіб витягти Джона зі смертельної пастки, в якій він опинився, але й не відкидав такої можливості.

Страхітливо розумною жінкою була моя дружина. І страхітливо рішучою теж. А з таким поєднанням дехто гори з місця зрушує.

— Гаразд, — врешті зронила вона. — Тоді вам доведеться витягти його самим.

— Що, мем? — вражено спитав Гаррі. І перелякано теж.

— Ви зможете. Одного разу вам це вже вдалося. І ще раз удасться. Тільки цього разу назад ви його не повезете.

— Місіс Еджкомб, а ви будете розказувати моїм дітям, чого їхній татко сидить у в’язниці? — спитав Дін. — За обвинуваченням у сприянні втечі вбивці?

— Діне, до цього не дійде; ми розробимо план. Усе матиме вигляд справжньої втечі.

— Дивіться, щоб це був план, який може розробити хлопець, що навіть не пам’ятає, як зав’язувати шнурки, — сказав Гаррі. — Щоб він був правдоподібний.