Розділ «5»

— Нічого, — сказала Дженіс. Але помітно зблідла.

— Скільки років було дівчинці? — спитав Брутал.

— Дев’ять, — відповів я.

Він скривився.

— Той чоловік міг би сам провчити Вортона, якби в нього були старші брати чи кузени, щоб підсобили, але таких не було. Тому він пішов до Кетлетта, але чітко пояснив — він хоче, щоб Вортона лише попередили. Бо нікому не треба, щоб така гидота стала всенародно відомою, якщо цього можна уникнути. Хай там як, а шериф К. з походеньками Вортона мав справу досить довгий час. Він уже відправляв його в колонію для малолітніх на вісім місяців чи десь так, коли Вортону було п’ятнадцять. Тому вирішив, що ситий по саму зав’язку. Шериф узяв із собою трьох помічників, вони пішли додому до Вортонів, відсунули місіс Вортон, коли вона зарюмсала й заголосила, і показали містерові Вільяму «Малюку Біллі» Вортону, що буває з прищуватими телепнями, які затягують на сінник дівчаток, котрі ще навіть не чули, що таке місячні, не кажучи вже про те, щоб їх мати.

«Ми добре попередили того малого поганця, — розповів мені Кетлетт. — Попереджали доти, доки в нього пішла з довбешки кров, вивихнулося плече й ледь не відвалилася срака».

Брутал мимохіть розсміявся.

— Впізнаю округ Пардом, — кивнув він. — Дуже схоже на тамтешніх.

— Минуло три місяці, плюс-мінус, Вортон втік і пустився в загул, що закінчився збройним пограбуванням, — сказав я. — А також убивствами, які привели його до нас.

— Тож у нього був один випадок із малолітньою дівчинкою. — Гаррі зняв окуляри, похукав на них, повитирав. — Дуже малолітньою. Але один раз — ще не серія, так?

— Не буває так, щоб чоловік скоїв таке лише одного разу, — озвалася моя дружина і стисла губи, так міцно, що вони майже зникли.

Далі я розказав їм про свій візит до округу Трапінґус. З Робом Мак-Ґі я був значно відвертішим — бо насправді просто не мав іншого вибору. Я й до сьогодні не знаю, що він вигадав для містера Деттерика. Але той Мак-Ґі, що сів поряд зі мною в кафе, здавалося, постарів на сім років.

У середині травня, приблизно за місяць до збройного пограбування й убивств, які поклали край нетривалій розбійницькій кар’єрі Вортона, Клаус Деттерик вирішив пофарбувати свою комору (а заодно й Баузерову буду, що стояла поряд). Він не хотів, щоб його син лазив по високому риштованню, та й удень хлопець був у школі. Тому Клаус найняв помічника. Досить приємного парубійка. Дуже тихого. Роботи там було на три дні. Ні, парубійко не спав у домі, Деттерик був не такий дурний, щоб вважати, що приємний і тихий — це завжди безпечний, особливо в ті часи, коли на дорогах валандалося стільки різного наброду. Батькові сімейства слід було виявляти обережність. А проте, помічник і не потребував житла; він сказав Деттерику, що винайняв кімнату в місті, у Іви Прайс. У Тефтоні справді жила жінка, яку звали Іва Прайс, і вона справді здавала кімнати, але того травня в неї не було пожильця, чий опис відповідав би найнятому робітникові Деттерика. Лише звичайні хлопці в картатих костюмах і капелюхах-котелках, завжди з незмінними валізками, повними зразків продукції, в руках. Комівояжери, інакше кажучи. Мак-Ґі знав це напевно і зміг сказати мені, бо зайшов до місіс Прайс і перевірив дорогою з ферми Деттериків — ось який він був засмучений.

«Навіть якщо так, — додав він, — закон не забороняє людині ночувати в лісі, містере Еджкомб. Я й сам раз чи два спав під деревами».

Робітник не ночував у будинку Деттериків, але двічі з ними повечеряв. Познайомився з Гові. Познайомився з дівчатками, Корою та Кеті. Слухав їхній щебет, і серед іншого вони говорили про те, як уже хочуть, щоб швидше настало літо, бо якщо вони слухняні й погода гарна, матуся іноді дозволяє їм ночувати на веранді, де вони можуть гратися в дружин піонерів, що перетинають Великі рівнини у критих возах.

Я уявляю, як він сидить за столом, наминає смажену курку й житній хліб місіс Деттерик, слухає, ховає вовчий погляд, киває, злегка всміхається, мотає на вус.

— Поле, ти розповідав, що на Милі побачив навіженого дикуна, але це якось на нього не схоже, — із сумнівом промовила Дженіс. — Анітрохи не схоже.

— Бачили б ви його в Індіанольській лікарні, мем, — утрутився Гаррі. — Як він стояв із роззявленим ротом і світив дупою крізь сорочку. Дав нам себе вдягнути. Ми думали, що він або наколотий, або дурний. Правда, Діне?

Дін кивнув.

— Того дня, коли він дофарбував комору й пішов, чоловік із обличчям, затуленим банданою, пограбував вантажну контору «Гемпіз» у Джарвісі, — сказав я їм. — Сімдесят доларів забрав. А ще — срібний долар тисяча вісімсот дев’яносто другого року, який носив із собою на щастя начальник вантажної служби. Той срібний долар був у Вортона, коли його піймали, а Джарвіс усього за тридцять миль від Тефтона.