Розділ «5»

— Тобто цей грабіжник… цей дикун… ти думаєш, він на три дні зупинявся, щоб допомогти Клаусу Деттерику пофарбувати комору, — сказала дружина. — Вечеряв з ними й казав: «Передайте, будь ласка, горошок», — як усі нормальні люди.

— Найстрашніше в таких людях, як він, — що вони непередбачувані, — озвався Брутал. — Можливо, він планував убити Деттериків і поживитися чимось у їхньому будинку, а потім передумав, бо хмара набігла на сонце не в той момент абощо. А може, просто хотів трохи почекати. Але найпевніше, він накинув оком на тих двох дівчаток і планував повернутися. Як ти думаєш, Поле?

Я кивнув. Звичайно, саме так я й думав.

— І ще це ім’я, яким він назвався Деттерику.

— Яке ім’я? — спитала Дженіс.

— Вілл Бонні.

— Бонні? Я не…

— Це справжнє ім’я Малюка Біллі[72].

— Ой. — І тут її очі розширилися. — Ой! То це ж ви тепер можете врятувати Коффі! Слава Богу! Усе, що потрібно, — показати місіс Деттерик фотокартку Вільяма Вортона… його арештантського знімка має вистачити…

Ми з Бруталом обмінялися зніяковілими поглядами. В Дінових очах було трохи більше надії, але Гаррі уважно дивився вниз, на свої руки, неначе враз його неабияк зацікавили власні нігті.

— Що таке? — спитала Дженіс. — Чого ви так перезираєтеся? Звісно, цьому Мак-Ґі доведеться…

— Мак-Ґі видався мені доброю людиною, і думаю, що він збіса чудовий охоронець правопорядку, — сказав я, — але в окрузі Трапінґус він ваги не має. Там уся влада зосереджена в руках шерифа Крайбуса. Але той день, коли він погодиться повторно відкрити провадження у справі Деттериків на підставі того, що я розкопав, буде днем, коли в пеклі засніжить.

— Але… якщо Вортон був там… якщо Деттерик може впізнати його за знімком і вони знають, що він там був…

— Те, що він там був у травні, не означає, що він повернувся й замордував дівчаток у червні, — сказав Брутал. Тихим лагідним голосом, яким говорять, коли повідомляють про смерть когось із родини. — З одного боку, є цей парубок, який допомагав Клаусові Деттерику фарбувати комору, а потім пішов. Виявляється, що він злочини коїв направо й наліво, але за ті три травневі дні, що пробув у Тефтоні, на нього нічого нема. А з іншого боку — є цей великий негр, цей здоровенний негр, якого знайшли на березі річки з двома дівчатками на руках, голенькими.

Брутал похитав головою.

— Пол має рацію, Джен. Мак-Ґі, може, й сумнівається, але Мак-Ґі — незначна особа. Повторно відкрити провадження може тільки Крайбус, а Крайбус не схоче перепаскудити те, що вважає щасливим кінцем. «То був ніґер, — думає він, — та ще й не наш ніґер. Краса. Поїду в “Холодну гору”, візьму собі стейк і пивця в “Ма”, потім подивлюсь, як його підсмажать, та й край буде».

Дженіс слухала це все, і на її обличчі наростав жах. А тоді обернулася до мене.

— Але Мак-Ґі в це вірить, так, Поле? Я бачу це по тобі. Помічник шерифа Мак-Ґі вважає, що заарештував невинну людину. Невже він не піде проти шерифа?

— Пішовши проти шерифа, він доб’ється лише того, що його виженуть з роботи, — відповів я. — Так, я думаю, в душі він знає, що то був Вортон. Але заспокоює себе тим, що має тримати рота на замку і грати за правилами, доки Крайбус або вийде на пенсію, або нажереться до смерті. І тоді Мак-Ґі посяде його місце. Тоді все буде інакше. Ось чим він себе заколисує, щоб заснути. До того ж в одному їхні з Гомером думки, мабуть, сходяться. Він каже собі: «Зрештою, це всього-на-всього негр. Замість нього білого, швидше за все, вони б не спалили».

— Тоді ви мусите до них піти, — сказала Дженіс, і в мене все похололо всередині від рішучого, беззаперечного тону її голосу. — Ідіть і розкажіть їм, про що дізналися.