Розділ «3»

— Угу. І про Персі таке сказав одного разу. А може, й більше, ніж одного. Точно не пригадаю, коли це було, але знаю, що казав.

— Але самому Коффі Вортон нічого лихого не заподіяв, так? Тобто він не чіпав його так, як Персі.

— Ні. Їхні камери так розташовані… Вортонова біля столу чергового з одного боку, Джонова — далі по коридору з іншого… вони один одного майже й не бачили.

— Ще раз мені розкажи, який у Коффі став вираз обличчя, коли Вортон його вхопив за руку.

— Дженіс, ми товчемо воду в ступі.

— Може, й так, а може, й ні. Розкажи ще раз, який у нього був вигляд.

Я зітхнув.

— Мабуть, слід сказати — шокований. Він охнув. Так само охнула б ти, якби засмагала на пляжі, а я підкрався ззаду й полив тобі на спину воду тоненькою струминкою. Чи так само, ніби йому дали ляща.

— Ну звісно, — кивнула вона. — Отак нізвідки його вхопили, то він і злякався, на секунду прокинувся.

— Так, — сказав я. А потім: — Ні.

— То ти визначився? Так чи ні?

— Ні. То був не переляк. То було як тоді, коли він хотів, щоб я зайшов до нього в камеру, аби зцілити мене від інфекції. Чи як тоді, коли він хотів, щоб я передав йому мишу. В нього був подив, але не від несподіваного доторку… не зовсім від цього… о Господи, Джен, та не знаю я.

— Гаразд, облишмо, — сказала вона. — Я просто не можу зрозуміти, чому Джон так вчинив, от і все. Він же не агресивний від природи. А це, Поле, підводить нас до наступного запитання: як ти можеш його страчувати, якщо твої здогади про дівчаток слушні? Як ти можеш саджати його на електричний стілець, якщо то хтось інший…

І тут мене аж пересмикнуло на стільці. Ліктем я зачепив супову миску і скинув її на підлогу, об яку вона й розбилася. У мене виникла ідея. На тому етапі вона була ще недооформлена, радше інтуїтивна, ніж логічна, але певної чорної елегантності їй теж не бракувало.

— Поле? — стривожилася Дженіс. — Що таке?

— Не знаю, — відповів я. — Нічого не знаю напевне, але дізнаюсь, якщо буде змога.