Розділ «3»

— Ні, сер.

— Ви надівали на нього гамівну сорочку?

— Ні, сер. Не було потреби.

— Він поводився тихо? Не відбивався?

— Не відбивався.

— Навіть коли побачив, що ви хочете посадити його в гамівну кімнату, він поводився тихо й не відбивався.

— Саме так. — Було в мене бажання трохи прикрасити й приписати Персі одну-дві репліки. Але я його в собі притлумив. Що простіше, то краще, я це знав. — Колотнечі не було. Він просто пішов у дальній куток і сів собі там.

— І про Вортона тоді не говорив?

— Ні, сер.

— І про Коффі теж?

Я похитав головою.

— А Персі міг виношувати задум щодо Вортона? Може, мав щось проти нього?

— Таке могло бути, — кивнув я, ще більше стишуючи голос. — Геле, Персі ніколи не думав про те, кудою йде. Одного разу Вортон просунув руки крізь ґрати, схопив його, підтягнув до себе й поводив по ньому руками. — Я зробив паузу. — Облапав, можна сказати.

— І більше нічого? Просто… «поводив по ньому руками»… і це все?

— Так, але Персі це дуже розсердило. Вортон сказав щось про те, що він би охочіше переспав із Персі, ніж із його сестрою.

— Е-ем. — Мурз невпинно скоса поглядав на Джона Коффі, так, наче потребував постійного підтвердження, що Коффі — людина з плоті й крові, яка перебуває в реальному світі. — Це не пояснює того, що з ним сталося, але тепер можна хоча б зрозуміти, чому він обрав своєю мішенню Вортона, а не Коффі чи когось із твоїх людей. До речі, про твоїх людей, Поле, вони всі підтвердять цю історію?

— Так, сер, — відповів йому я.

— І вони підтвердять, — сказав я Джен, беручись до юшки, яку вона поставила на стіл. — Я про це подбаю.

— Ти справді збрехав, — констатувала вона. — Ти збрехав Гелові.

Що ж, для цього й потрібна дружина, еге? Та, що завжди вишукує дірки, проїдені міллю у твоєму найкращому костюмі, і найчастіше таки їх знаходить.