Розділ «3»

— Мабуть, так, якщо ти хочеш так на це подивитися. Але я не сказав йому нічого такого, з чим ми обидва не змогли б жити. Гадаю, Гел поза підозрами. Зрештою, його ж навіть на роботі не було. Він був удома, доглядав за дружиною, аж доки йому не зателефонував Кертіс.

— А він сказав, як почувається Мелінда?

— Тоді ще ні, часу не було, але пізніше — так, якраз перед тим, як ми з Бруталом ішли з роботи. Меллі майже нічого не пам’ятає, але з нею все гаразд. Ходить, розмовляє. Планує квіткові клумби на наступний рік.

Якийсь час дружина сиділа й дивилась, як я їм. А тоді спитала:

— Поле, а Гел знає, що то було диво? Він це розуміє?

— Так. Ми всі знаємо. Всі, хто там був.

— Я навіть трохи шкодую, що мене самої там не було. Але більше радію, що не було. Якби я побачила, як полуда спадає з Савлових очей дорогою до Дамаска, то, мабуть, померла б від серцевого нападу.

— Та ні, — сказав я, перехиляючи миску, щоб виловити останню ложку юшки, — ти б йому юшки зварила. Смачна дуже, кицю.

— Добре. — Але насправді вона не думала про юшку, чи куховаріння, чи Савлове навернення дорогою до Дамаска. Вона дивилася у вікно на гірські хребти, поклавши підборіддя на руку, і її очі були затуманені так само, як ті хребти літнього ранку перед спекотною дниною. Такого літнього ранку, як, наприклад, той, коли знайшли дівчаток Деттерик, ні сіло ні впало подумав я. Мене дивувало, що вони не кричали. Убивця їх поранив; на ґанку була кров, і на східцях теж. То чому ж вони не кричали?

— Ти думаєш, що насправді того Вортона вбив Джон Коффі, так? — спитала Дженіс, нарешті відірвавши погляд від вікна. — Що це була не випадковість абощо; ти думаєш, він використав Персі Ветмора як зброю, щоб застрелити Вортона.

— Так.

— Навіщо?

— Я не знаю.

— А розкажеш мені ще раз, що сталося, коли ви виводили Коффі з Милі? Тільки цю частину.

Я переповів. Про те, що та сухорлява рука, коли вистромилася між ґратами й ухопила Джона за біцепс, нагадала мені змію — одну з тих водяних мокасинових, яких ми всі так боялися дітлахами, плаваючи в річці, — і як Коффі сказав, що Вортон — погана людина. Ледь не пошепки це промовляв.

— А Вортон відповів… — Дружина знову дивилася у вікно, але уважно слухала мене.

— Вортон відповів: «Точно, ніґере, я поганючий».

— І це все.

— Так. У мене було відчуття, ніби от зараз мусить щось статися. Але не сталося. Брутал зняв руку Вортона з Джонової й наказав йому лягати. Вортон послухався. Він із самого початку був непритомний, тільки на ногах. Варнякав щось про окремий електричний стілець для ніґерів, а потім заснув. А ми пішли у своїх справах далі.

— Джон Коффі назвав його поганою людиною.