TextBook — Думаю, так. Можливо. Але нам треба їхати.
— Звідки ти знав, що він таке може? — Однак Гел одразу ж похитав головою, неначе сам збагнув, що зараз не час для цього запитання. — Поле… дякую тобі.
— Мені не треба. Джону подякуй.
Він подивився на Джона Коффі й простягнув руку — так само, як я того дня, коли Гаррі та Персі привели Джона під конвоєм у блок.
— Дякую. Дуже тобі дякую.
Джон подивився на ту руку. Брутал доволі безцеремонно штрикнув його в бік ліктем. Джон скинувся, а тоді взяв руку й потиснув її. Догори, вниз, назад у центр, відпустив.
— Будь ласка, — хрипким голосом відповів він. Для моїх вух він звучав як голос Меллі, коли вона плеснула в долоні й наказала Джонові спустити штани. «Будь ласка» сказав він людині, яка заведеним порядком тією ж рукою візьме ручку й підпише наказ про страту Джона Коффі.
Гаррі постукав по циферблату годинника, цього разу наполегливіше.
— Бруте? — спитав я. — Готовий?
— Привіт, Брутусе, — життєрадісно сказала Мелінда, наче вперше його помітила в кімнаті. — Рада тебе бачити. Панове, а чи не хочете ви чаю? Геле, хочеш? Я можу приготувати. — І вона знову підвелася. — Я була занедужала, але тепер почуваюся добре. Вперше за багато років мені так добре.
— Дякую, місіс Мурз, але нам уже їхати треба, — відповів Брутал. — Джону давно час у ліжко.
Він усміхнувся, показуючи, що жартує. Але погляд, який він кинув на Джона, виказував таку саму стривоженість, яку відчував і я.
— Що ж… якщо ви впевнені…
— Так, мем. Ходімо, Джоне Коффі.
Брутал потягнув Джона за руку, щоб змусити його йти, і Джон пішов.
— Хвилиночку! — Мелінда виборсалася з обіймів Гела й побігла — легко, мов дівчинка, — туди, де стояв Джон. Оповила його руками і знову обійняла. А тоді намацала защібку на потилиці й витягла з ліфа нічної сорочки тонкий ланцюжок. На його кінці теліпався срібний медальйон. Мелінда простягнула його Джону, хоча той, не розуміючи, тільки дивився.
— Це Святий Христофор, — пояснила вона. — Я хочу, щоб він був у вас, містере Коффі, носіть його. Він вас оберігатиме. Будь ласка, носіть його. Заради мене.
Джон глянув на мене стурбовано, а я подивився на Гела, котрий спершу тільки руками розвів, та потім кивнув.
— Бери, Джоне, — сказав я. — Це подарунок.
Узявши медальйон, Джон накинув його на свою бичачу шию й опустив медальйон зі святим Христофором у виріз сорочки. Кашляти на той час він уже повністю припинив, але я подумав, що з виду він ще сіріший і хворіший, ніж до того.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зелена миля» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „8“ на сторінці 5. Приємного читання.