Розділ «8»

— Меллі, не можна…

— Ой, не будь дурником, — перебила вона і звісила з ліжка ноги. — Авжеж, можна.

Вона розрівняла нічну сорочку, потягнулася й стала на ноги.

— Господи, — прошепотів Гел. — Святий Боже на небесах, ви подивіться на неї.

Вона підійшла до Джона Коффі. Трохи далі стояв Брутал і дивився на неї з німотним благоговінням. Перший крок Мелінда зробила, накульгуючи, з другим кроком лише на дещицю допомогла своїй правій нозі, а далі навіть цього ледь помітного сліду немічності в її ході не стало. Я згадав, як Брутал простягнув розмальовану котушку Делакруа й сказав: «Кинь її. Хочу глянути, як він бігає». Містер Джинґлз трохи шкутильгав, але вже наступної ночі — тієї ночі, коли Дел пройшовся Милею, — миша бігала, як зазвичай.

Меллі оповила Джона руками і пригорнула. Кілька секунд Коффі просто стояв, дозволяв себе обіймати. А тоді підняв руку й погладив жінку по голові. З безмежною лагідністю. Обличчя в нього було незмінно сіре. Я подумав, що в нього страхітливо хворий вигляд.

Мелінда відступила від нього; її обличчя було звернене до нього.

— Дякую вам.

— Прошу, будь ласка, мем.

Вона повернулася обличчям до Гела й пішла до нього. А він її обійняв.

— Поле… — То був Гаррі. Він показав мені правий зап’ясток і постукав пальцем по склу годинника. Стрілки невпинно підбиралися до третьої. О пів на п’яту вже почне світати. Якщо ми хотіли до того часу повернути Коффі в «Холодну гору», вже скоро потрібно було вирушати. А я хотів його повернути. Частково тому, що наші шанси вийти сухими з води танули з кожною хвилиною — так, звичайно. Але також я хотів відвезти Джона туди, де зможу на законних підставах викликати йому лікаря, в разі потреби. А дивлячись на нього, я розумів, що потреба є.

Мурзи сиділи на краєчку ліжка і тримали одне одного в обіймах. Я подумав, чи не покликати Гела на приватну розмову, та потім зрозумів, що кликати його я можу до четвергового дощику, але з місця він не зсунеться. Можливо, він відірве від дружини погляд (на кілька секунд щонайбільше), коли вже сходитиме сонце, але не раніше.

— Геле, — сказав я. — Нам треба їхати.

Не дивлячись на мене, він кивнув.

Роздивлявся рум’янець, що грав на щічках його дружини, природний ненапружений вигин губ, чорні пасма, що з’явилися в її волоссі.

Я постукав його по плечу, досить сильно, щоб нехай хоч на мить, але привернути увагу.

— Геле, ми сюди не приїжджали.

— Що?..

— Ми сюди не приїжджали, — повторив я. — Пізніше поговоримо, але наразі це все, що тобі необхідно знати. Нас тут не було.

— Так, добре… — Зусиллям волі, яке, вочевидь, далося йому нелегко, він зосередив погляд на мені на декілька секунд. — Ви його вивели. Назад завести зможете?