TextBook — Що сталося? — спитала в чоловіка Мелінда. Буквально на очах колір повертався до її щік. Вона мала такий вигляд, наче вкрала кілька троянд із тих шпалер. — Як я тут опинилася? Ми збиралися до лікарні в Індіанолі, адже так? Лікар хотів просвітити мені голову рентгенівськими променями й зробити знімки мозку.
— Ш-ш-ш, — мовив Гел. — Ш-ш-ш, дорогесенька, зараз це все неважливо.
— Але я не розумію! — мало не заголосила вона. — Ми спинилися біля придорожньої ятки… ти купив мені букетик квітів… а далі… я тут. Усе темно! Геле, ти повечеряв? Чому я в гостьовій? Мені зробили рентген? — Її погляд ковзнув по Гаррі, практично не помітивши його (гадаю, що від шоку), і зупинився на мені. — Поле? Мені зробили рентген?
— Так, — кивнув я. — На ньому все чисто.
— Пухлини не знайшли?
— Ні, — відповів я. — Сказали, що тепер голова, скоріше за все, перестане боліти.
Поряд з Меліндою розплакався Гел.
Вона посунулася вперед і поцілувала його в скроню. А тоді її погляд перекинувся в куток.
— А що це за негр? І чому він у кутку?
Повернувшись, я побачив, що Джон силкується зіп’ястися на ноги. Брутал допоміг йому, і з фінальним ривком гігант спромігся підвестися. Але стояв він і досі обличчям до стіни, наче малий неслух, якого поставили в куток. Та все кашляв поривчасто, але спазми вже потроху вщухали.
— Джоне, — покликав я. — Повернися, здорованю, поглянь на цю жінку.
Дуже поволі він розвернувся. Шкіра обличчя в нього досі була попелясто-сіра, він здавався на десять років старшим, наче людина, що колись була могутньою, та врешті програла тривалу битву із занепадом. Його очі були опущені на тюремні шльопанці, і вигляд у нього був такий, наче його рукам бракує капелюха, щоб його повикручувати.
— Хто ви? — знову спитала Мелінда. — Як вас звати?
— Джон Коффі, мем, — відповів він, на що вона миттю відгукнулася:
— Але пишеться не так, як напій.
Гел біля неї аж скинувся від тривоги. Мелінда відчула це й заспокійливо погладила його по руці, не зводячи очей із темношкірого чоловіка.
— Ви мені снилися, — тихим зачудованим голосом промовила вона. — Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж. Ми знайшли одне одного.
Джон Коффі нічого не сказав.
— Ми знайшли одне одного в темряві, — повторила вона. — Геле, ану встань, ти не даєш мені поворухнутися.
Мурз підвівся і з подивом та недовірою спостерігав, як вона відкидає ковдру.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зелена миля» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „8“ на сторінці 3. Приємного читання.