Розділ «1»

Я витріщив на неї очі.

— Поле, підніми щелепу, муха влетить.

— Вибач. Просто це… ну…

— Ти думав, я скажу тобі зовсім протилежне?

— Так.

Вона взяла мої руки у свої (делікатно, так делікатно — її прекрасні довгі пальці, її потворні вузлуваті кісточки) і нахилилася вперед, вдивляючись у мої блакитні очі своїми горіховими, ліве трохи заволочене імлою катаракти, що на ньому збиралася.

— Нехай я надто стара і крихка, щоб жити, — сказала вона, — але думати мені це не заважає. Що таке кілька безсонних ночей у нашому віці? І що таке побачити привида по телевізору, якщо вже на те пішло? Чи ти хочеш сказати, що інших ніколи не бачив?

Я подумав про начальника Мурза, і Гаррі Тервілліґера, і Брутуса Говелла; подумав про свою матір і про Джен, мою дружину, яка загинула в Алабамі. Авжеж, я знав дещо про привидів.

— Ні, — сказав я. — То був не перший привид, якого я бачив у житті. Але, Елейн… то був шок. Тому що то був він.

Елейн знову мене поцілувала й підвелася, скривившись від болю і впираючись долонями в стегна, так, наче боялася, що вони прорвуть шкіру, якщо вона буде не досить обережною.

— Я передумала дивитися телевізор, — сказала Елейн. — Є в мене зайва таблетка, яку я бережу на дощовий день… чи дощову ніч. Вип’ю її й уляжуся знову. І тобі раджу.

— Так, — мовив я. — Слушно, мабуть.

Якусь шалену мить я думав, чи не запропонувати їй лягти в ліжко разом, та потім побачив тупий біль у її очах і передумав. Бо вона могла погодитись, і тільки заради мене. А це не дуже добре.

Ми вийшли з кімнати з телеком (навіть з іронією не можу удостоїти її тією іншою назвою) разом, я старався крокувати нога в ногу з нею, а вона йшла поволі й болісно-обережно. У будинку панувала тиша, тільки стогнав хтось за зачиненими дверима, схоплений у лабета кошмарним сном.

— Як думаєш, ти зможеш заснути? — спитала Елейн.

— Так, думаю, що зможу, — відповів я. І, звісно ж, не зміг; до сходу сонця лежав у ліжку, думаючи про «Поцілунок смерті». Перед очима стояв Річард Відмарк, він божевільно гигикав, прив’язував стареньку до візка і спускав додолу сходами. «Скигліям туди й дорога», — повідомляв він їй, а потім на місці його обличчя проступало лице Вільяма Вортона, такого, яким він з’явився того дня в блоці Е та на Зеленій милі. Вортон гигикав, як Відмарк. Вортон верещав: «А же ж кльова в нас гулянка! Хіба нє? Нє?»

Сніданком я після такого не заморочувався; просто спустився сюди, в сонячну кімнату, і знову почав писати.

Привиди? Авжеж.

Я все знаю про привидів.