Розділ «1»

— Тільки ми його називали Зеленою милею. Через лінолеум на підлозі. Восени тридцять другого до нас прислали одного хлопця — шаленця одного — на ім’я Вільям Вортон. Він любив себе називати Малюком Біллі, навіть витатуював це прізвисько на руці. Просто хлопчак, але небезпечний. Як зараз пам’ятаю, що тоді написав про нього Кертіс Андерсон, тодішній асистент начальника в’язниці. «Люто скажений і пишається цим. Вортону дев’ятнадцять років, і йому просто до всього байдуже». Останні слова він підкреслив, двічі.

Рука, що раніше обіймала мене за плечі, тепер масажувала спину. Поволі я почав заспокоюватися. Тієї миті я любив Елейн Коннеллі й міг би вкрити поцілунками все її обличчя. Так я їй і сказав. Може, й даремно не зробив цього. Бути самотнім і наляканим жахливо в будь-якому віці, та коли ти старий, гадаю, це найгірше. Але на думці в мене було те інше, той тягар давньої незавершеної справи.

— Хай там як, — сказав я, — а ти вгадала, я саме шкрябав про те, як Вортон приїхав у блок Е й мало не порішив Діна Стентона, одного із хлопців, з якими я тоді працював.

— Як йому це вдалося? — здивувалася Елейн.

— Підлість і недбалість, — похмуро відповів я. — Підлість була з боку Вортона, а наглядачі, які його привезли, відзначилися недбалістю. Справжньою помилкою був ланцюг на руках Вортона, він виявився надто довгим. Коли Дін відчиняв двері в блок Е, Вортон стояв у нього за спиною. Обабіч нього були наглядачі, але Андерсон мав рацію — Дикого Біллі таке просто не обходило. Він перекинув той ланцюг через Дінову голову й почав його душити.

Елейн аж здригнулася.

— Ото я про все це думав-думав і ніяк не міг заснути, тому спустився сюди. Увімкнув американський канал, сподівався, може, ти спустишся й ми влаштуємо собі малесеньке побачення…

Розсміявшись, вона поцілувала мене в лоб, над самою бровою. Колись так робила Дженіс, і в мене по всьому тілу бігли мурашки. Від поцілунку Елейн того ранку вони теж побігли. Здається, деякі речі не змінюються ніколи.

— …а побачив чорно-біле кіно про гангстерів, із сорокових. «Поцілунок смерті», так воно зветься.

Мене мимоволі знову потягло на дрижаки, і я спробував їх утихомирити.

— У ньому знімається Річард Відмарк, — сказав я. — То була його перша велика роль. Я не ходив на нього в кіно з Джен… зазвичай ми фільми про копів і грабіжників оминали увагою… але пам’ятаю, десь читав, що малолітнього злочинця Відмарк зіграв знаменито. Так і є. Він блідий… наче не ходить, а ковзає… обзиває людей «дрислями»… патякає про скигліїв… як він ненавидить скигліїв…

Усі мої зусилля успіхом не увінчались — тіло знову охопив трем.

— Біляве волосся, — прошепотів я. — Ріденькі біляві патли. Я додивився до тієї сцени, де він штовхає стареньку на інвалідному візку зі сходів, і вимкнув.

— Він нагадав тобі Вортона?

— Він і був Вортоном. Викапаним.

— Поле, — почала Елейн і затнулася. Вона поглянула на згаслий екран телевізора (кабельна приставка вгорі ще була ввімкнена, на ній світилася червона цифра 10, номер каналу АМЧ) і перевела погляд на мене.

— Що? — спитав я. — Елейн, що?

А на думці: «Зараз вона скаже, щоб я покинув про це писати. Щоб порвав усі списані сторінки й облишив ту писанину».

Але вона сказала:

— Не дозволяй, щоб це тебе зупинило.