Розділ «24»

Він сказав:

— Чи покажете ви мені свій, арракійський шлях?

— Мислиш, як чужинець, — зневажливо усміхнувся фримен. Він указав на скелі на північному заході. — Ми бачили, як ви йшли через піски минулої ночі. — Він опустив руку. — Ви розташували свої сили на підвітряному схилі дюн. Погано. Не маєте ні дистикостів, ні води. Довго не протримаєтеся.

— Шляхи Арракіса непросто осягнути, — відповів Хават.

— Так і є. Але ми вбивали Харконненів.

— А що ви робите зі своїми пораненими? — запитав Хават.

— Хіба людина сама не знає, чи варто її рятувати? — запитанням відповів фримен. — Ваші поранені знають, що у вас нема води. — Він нахилив голову, скоса зиркнувши на Хавата. — Вочевидь, настав час для водного рішення. І цілі, й поранені мають дбати про майбутнє племені.

«Майбутнє племені, — подумав Хават. — Плем’я Атрідів. У цьому є сенс». Він змусив себе поставити запитання, якого уникав.

— Чи нема у вас новин про мого Герцога і його сина?

Незбагненні сині очі вдивлялися в Хаватові.

— Новини?

— Їхня доля! — вибухнув Хават.

— Доля в усіх однакова, — сказав фримен. — Подейкують, що твій Герцог свою вже зустрів. Щодо Лісана аль-Гайба, його сина, то все у Лієтових руках. Лієт іще не сказав своє слово.

«Я знав відповідь і не запитуючи», — промайнуло в голові у Хавата.

Він озирнувся на своїх людей. Тепер усі вони прокинулися. І все почули. Вони дивилися на пісок, і важке усвідомлення перспективи читалося на їхніх обличчях: для них нема вороття на Каладан, а тепер й Арракіс утрачено.

Хават повернувся до фримена.

— Що ти чув про Дункана Айдаго?

— Коли впали щити, він перебував у великому будинку, — відказав фримен. — Я чув таке… не більше.

«Вона вимкнула щити й впустила Харконненів, — подумав він. — Виявилося, що спиною до дверей сидів саме я. Але як вона могла вчинити таке, якщо це був напад на її власного сина? Але… хто знає, як міркує Бене-Ґессеритська відьма… Чи можна взагалі тут говорити про міркування?»

Хават спробував ковтнути пересохлим горлом.