Розділ «16»

Почуття величі — минуще. Йому бракує послідовності. Частково воно засноване на міфотворчій уяві людства. Той, кого торкнулася велич, має відчувати й міф, що вплетено в неї. Він має відбивати те, що цей міф на нього проектує. А ще він має бути неймовірно саркастичним. Саме це почуття вбереже його від потурання власним претензіям. Іронія змушуватиме підтримувати внутрішню рухливість. Без цієї риси якостей навіть випадкова велич знищить людину.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

У присмерках обідньої зали арракінського палацу миготіли лампи на силових підвісках. Їхнє жовте світло лилося на чорну голову бика із закривавленими рогами та на темно-блискучий олійний портрет старого Герцога.

Під цими талісманами на білих скатертинах блищало відполіроване срібло Атрідів. Ідеально розкладене вздовж величезного столу, воно скидалося на маленькі острівки вишуканості, що чекали біля кришталевих бокалів.

Ті, своєю чергою, виструнчилися перед важкими дерев’яними стільцями. Класична люстра в центрі зали поки не горіла, її ланцюги тягнулися вгору, в тінь, де ховався механізм уловлювача отрути.

Затримавшись у дверному отворі, щоб проконтролювати приготування, Герцог замислився про те, що означав цей прилад у їхній спільноті.

«Усе за схемою, — подумав він. — Можна вимірювати глибину кожного з нас за мовою — точне та витончене окреслення методів завдання підступних ударів. Чи спробує хтось сьогодні скористатися чаумуркі — отрутою для напоїв? Чи, може, це буде чаумас — отрута в їжі?»

Він похитав головою.

Уздовж довгого столу біля кожної тарілки стояв дзбан із водою. Тут стільки води, відзначив Герцог, що бідній арракійській родині вистачило б її більше, ніж на рік.

Обабіч від дверей, у яких він стояв, були широкі, добірно прикрашені золотою та зеленою плиткою чаші для омивання рук. Біля кожної з них висіли рушники. Звичай, як пояснив домоправник, вимагав від гостей, щоб ті, зайшовши, церемоніально занурювали руки до чаші, плюхали кількома жменями води на підлогу, витиралися рушником і кидали його до калюжі, що росла перед дверима. Після вечері надворі скупчувалася бідота, щоб отримати воду, яку викрутили з рушників.

«Як це характерно для харконненівського феоду, — подумав Лето. — Тут знайдеться місце будь-якому звироднінню духу». Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як від гніву стиснулися нутрощі.

— Цей звичай скасовано, — пробурмотів Герцог.

Він помітив служницю, що тупцяла біля дверей на кухню навпроти нього — одну з тих покривлених старих, яких радив домоправник. Герцог привернув її увагу, піднявши руку. Вона стрімголов кинулася з тіні до нього, за одним ходом обігнувши стіл. Лето помітив її шорстке обличчя із синіми на синьому очима.

— Що бажає мій Володар? — вона нахилила голову, потупивши очі.

Лето махнув рукою.

— Приберіть чаші та рушники.

— Але… Великородний… — вона з роззявленим ротом поглянула вгору.

— Мені відомо про звичай, — гарикнув Герцог, — виставте ці чаші перед центральними дверима. Доки ми їмо, кожен жебрак отримає повну чашку води, якщо попросить. Зрозуміла?

Шорстке обличчя відображало змішані емоції: тривогу, гнів…