Розділ «24»

Фримен стенув плечима.

— У вас нема води, — він зиркнув на людей позаду Хавата. — Скількох поранених ви могли б віддати?

Хават замовк, витріщаючись на чоловіка. Як ментат, він усвідомлював, що вони просто не розуміють одне одного. Слова і звуки не поєднувалися в звичні сенси.

— Я Зуфір Хават, — мовив він. — І можу говорити від імені мого Герцога. Я візьму на себе зобов’язання віддячити за вашу допомогу. Мені потрібна лишень невелика поміч — щоб зберегти сили достатньо довго, аби вбити зрадницю, яка гадає, що уникне помсти.

— Ти хочеш, аби ми взяли участь у вендеті?

— Вендету я здійсню сам. Я хочу лишень звільнитися від відповідальності за своїх поранених, щоб виконати задумане.

Фримен насупився:

— Як ти можеш відповідати за своїх поранених? Вони самі за себе відповідають. Питання ж у воді, Зуфіре Хавате. Чи ти бажаєш, аби я вирішив без тебе?

Чоловік поклав руку на зброю, сховану під балахоном.

Хават напружився: «Невже тут криється зрада?»

— Чого ти боїшся? — запитав фримен.

«Ох уже ці люди і їхня бентежна прямота!» Хават обережно мовив:

— За мою голову призначено ціну.

— Он як, — фримен забрав руку від зброї. — Гадаєш, у нас тут панує візантійщина? Ти нас не знаєш. У Харконненів недостатньо води, щоб підкупити навіть найменшу дитину серед нас.

«Але вони змогли заплатити Гільдії за перевезення понад двох тисяч бойових кораблів», — подумав Хават. Його досі вражала та ціна.

— Ми всі боремося проти Харконненів, — сказав Хават. — Чи ж не мали б ми розділяти страждання війни й разом шукати шляхів до перемоги?

— А ми й розділяємо, — сказав фримен. — Я бачив, як ви билися з Харконненами. Добре билися. Колись для мене було б честю опинитися в бою пліч-о-пліч із вами.

— Тільки скажіть, коли я зможу підставити вам плече, — сказав Хават.

— Хто знає? — спитав фримен. — Усюди сили Харконненів. Але ти досі не ухвалив водного рішення й не оголосив його своїм пораненим.

«Я мушу бути обережним, — мовив сам собі Хават. — Між нами панує нерозуміння».